Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Той один входить. Він уже обмив своє обличчя.
Мотря глянула і мало не крикнула з дива, — чура!
— А ти ж тут як?
Стоїть, мов до дверей приріс.
— Розказуй!
— Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома.
Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.
— Спасибі тобі. А що тепер?
— Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді а лишуся при вас, або піду. Як велите.
— А ти б як хотів?
Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.
— Постав шапку біля печі, хай просохне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?
— Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що оставатися біля вас хочу.
— А тамті?
— Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одно і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні.
Повечеряли.
По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч.
— Поможи мені, хлопче, — сказала до чури.
Чура, не гаючись, поліз за нею.
Мотря дивилася, що вони там робитимуть.
— Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббивати вапна!
Вони відіймили велику затулу, і за печею показалася чорна глиб.
Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, — без вікна.
Мельничка постелила добру постелю і попрохала Мотрю у сховок.
— Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, — говорила. — Ми ляжемо у світлиці.
— По моїм трупі веде дорога туди, — сказав гордовито хлопець.
Мотря погладила його по голові:
— Бач, який мені козак!
— Ясної панночки найвірніший чура.
На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах.
В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусіла сісти на ліжку. Попросилая і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було. Воздух забігав із світлиці.
— Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого воздуху найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу.
І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду. Але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена, заснула.
Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.
У БАХМАЧ
— Млин не йде, — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять.
Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід.
В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.
— Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря.
Непокірлива вдача брала верх.
Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.
Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася. Робила це для батька.
І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.
Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її , не пустять на волю.
Не так принизливо було б.
Але що сталося, те не відстанеться. Пропало... А що тепер?
— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть.
Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.
"А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!"