Зоряний Корсар
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Серия: Зоряний Корсар #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зоряний Корсар». Краткое содержание книги:
— Як це можливо? — Не стримався прокурор. — Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?!
— То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мислення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу такий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір — лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності.
— Якась наукова релігія, — скептично зітхнув баптист. — Але без любові, без віри, без надії. У нас є батько, є творець. Отже — сподівання, що десь можна спочити від хаосу буття.
— Це правда, — кивнув Горениця. — Нам ніде спочити. Ми — вічні птахи! Нам ніде прихилити голови, бо буття — то нескінченний політ. Проте ви помиляєтесь. Завдання, про яке я сказав, не можна здійснити без любові. Треба дуже любити людей, світ, кожну квіточку, щоб піти на такий божевільний крок. Божевільний з точки зору «нормального» глузду. Але треба йти! І ми підемо! Нова людина повинна народитися від нас, як ми народилися із тваринного світу! Ви знаєте, що буває, коли в лоні матері затримується плід?
— Мертвороджене дитя, — сказав Григір.
— Так, — гостро глянув на нього Горениця. — Передчасне народження — теж катастрофа. Отже, потрібне трепетне очікування, щоб людство вчасно народилося в нове буття…
…Григір та Галя вийшли на вулицю й рушили до дніпровських схилів. Над лівобережжям котилися тумани, фіолетовою млою наливалося небо.
— Тобі сподобалось? — Заговорив Григір.
— Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…
— Мені теж.
— А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.
— Це тільки жартівливий прийом.
— А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?
— А в чому ж, Галю?
— У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда.
— Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.
— Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго?
— Відрядження, — зітхнув Григір.
Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?
Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.
— Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.
— За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.
— За любов — не можна.
— Чому?
— Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.
— Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?
— Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.
За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:
— Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.
— За яку? — Не зрозумів Григір.
— Попередню.
— Але ж він з’явився…
— І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.