Сад Гетсиманський

Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім… І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному.

Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд.

А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:

— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас… І от на нас поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете… Так, ви йому заздритимете… Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всероз–торощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище…

Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся. — «Чорт!» — мурмотів ледве чутно. — «Чорт» — «Диявол!» — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом: