Якщо на землі є пекло…
- Автор: Бойко Вадим
- Серия: Освенцім #2
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Якщо на землі є пекло…». Краткое содержание книги:
Раз чи двічі на добу в ревір з'являвся Круцифіксалілуйя, або, як його ще прозвали, «диспетчер смерті». Він записував кількість трупів, звіряв їхні номери і стежив за відправкою до трупарні. Цей меломан, що вчився грати на акордеоні, любив повеселитися. Особливо полюбляв першу штубу, бо вона найбільша, а йому кортіло численної аудиторії. Тут «диспетчер смерті» влаштовував імпровізовані «вистави», потішаючи санітарів ревіру. Наприклад, змушував хворих скандувати гасла й афоризми: «Одна воша — твоя смерть!», «Чистота — запорука здоров'я!», «Я сюди прийшов — я звідси не вийду!» При цьому добивався чіткої, «музичної» синхронності голосів.
Цей «жартівник» у золотих окулярах вислуховував рапорти санітарів і штубових, забавляючись складеним учетверо аркушем паперу. Він бачив, як дивляться приречені на той аркуш, в якому для деяких був записаний вирок. За заздалегідь складеним списком він відправляв в ізолятор важкохворих. В ізоляторі для «профілактики шлунка» тримали без води і їжі, доки не помреш. Це стосувалось дизентерійних хворих. Порядок номерів, яких викликали, угадати наперед було неможливо, тому кожен з жахом чекав виклику, а це давало неабияку насолоду катові.
Начальник ревіру Сірий Вовк з'являвся рідше, зате за півгодини він встигав обійти усі приміщення, розсипаючи удари наліво й направо. Після кожного його візиту десятки людей, харкаючи кров'ю, помирали.
Лікарі, санітари і прибиральники, усі як один були з числа німецьких «зелених» — тобто кримінальні злочинці. Усі жорстокі — хто більше, хто менше. І не дивно, адже ці «кадри» для роботи в ревірі підбиралися і виховувалися Сірим Вовком та Круцифіксалілуйя. Один тільки єврей-музикант нікого не мордував, оскільки, крім уроків гри на акордеоні для Целлера, не займався більше нічим. Талант музиканта поки що рятував його від сваволі садистів і вбивць, які, як не дивно, теж любили музику…
В обід принесли бачки з баландою. В каламутній ріденькій юшці, як інфузорії, сиротливо плавали малесенькі шматочки пропущеної через машинку недовареної брукви. Двохсотграмовий черпак цього жалюгідного пійла був єдиним засобом існування мешканців ревіру. Бачки з баландою здавалися галюцинацією, сумним плодом хворобливої уяви, а солодкуватий запах гарячої баланди викликав спазми порояшього шлунка.
Хельмут роздавав баланду по списку, голосно викрикуючи номери. Баланду наливав у іржаві, пом'яті бляшанки. Ті, хто одержав свою порцію, повинні негайно її проковтнути, а порожню бляшанку передати іншому. Але кожний намагався затримати хоча б на секунду цей «посуд», аби ретельно його вилизати, за що отримував «добавку» — удар гумовим києм від іншого санітара.
Під час роздачі баланди навіть безнадійні дистрофіки раптом оживали і, мобілізувавши усі свої сили, злазили з нар, з божевільним блиском в очах поспішали в коридор, боячись втратити те, про що вони з болісним нетерпінням думали протягом нестерпно довгих годин. І — дивна річ! — у цій колотнечі можна було почути навіть жарти, якими хтось намагався розвіяти дику нервозність.
— Хлебчи, Ванька, щі лаптями, поки гарячі. Вони тлусті, як бараняча щерба! Запасайся калоріями до великодня! — насмішкувато підбадьорював хтось. — Лови калорії, їх у твою миску штук з десять залетіло, а вітамінів — цілий ківш. Кріпи організм, поки не попав у трупарню!
Щоправда, ці рідкісні сплески жартів повисали в повітрі, не викликаючи ніякої реакції. Загальна увага була прикута до процесу роздачі. Більшість дистрофіків розпачливими, зацькованими очима дивилися на бачок з баландою, нервово тупцюючи на місці. Інші, проковтнувши свою порцію, намагалися випробовувати щастя й далі: шикувалися в другу чергу, сподіваючись одержати добавку після закінчення роздачі, хоча наперед було відомо, що її не буде. А деякі, випивши свою порцію, одразу ж поверталися в штубу, лягали на нари, заплющували очі, аби нічого не бачити й не чути, щоб зберегти ті жалюгідні рештки сил, що ледве жевріли в змученому тілі.
Володя стояв, спершись на стіну, і чекав своєї черги. Це було дуже важке вичікування, хоча черга просувалася швидко. Металевий дзвякіт черпака, хлюпання баланди викликали спазми голоду. І раптом Хельмут оголосив, що роздача закінчена, баланди більше немає. Розум не міг збагнути почуте. Перед очима попливли жовті кола. Хапаючись за стіни, Володя якось доплентався до першої штуби…