Родовичі

І здалося йому, що на мить усе завмерло, стихло в напруженому вичікуванні. Тільки серце його гупало, бо лише воно жило в цілому світі… Та це відчуття швидко минуло, і звуки, барви знову поновились: схвальний гомін воїнів, ледь чутні зойки киян на далеких вежах, зелена хвиля дерев, що її вітер котив і котив зі схилів на берег і ніяк не міг зрушити з місця. Охопив поглядом усе, що дзвеніло, переливалось і пахло. Вбирав його в себе і відчував, як наливається силою, час його вже настав.

Повільно рушив, надів шолом, зупинився перед печенігом, тінь від якого сховала його. «Що ж, прохолодніше буде махати мечем», — усміхнувся Перегудя.

І ясно стало перед очима Перегуді, розвіявся кривавий туман, а печеніг усе ще водив по небу безтямним поглядом, ніби вишукуючи там степового орла — покровителя орди.

— Не буде його, згинув він, як згинеш і ти! — гукнув Перегудя і змахнув мечем.

Ударив лише впівсили, випробовуючи і себе, й супротивника. Ординець сахнувся, заточуючись, виставив перед собою шаблю. Русич тільки цього й чекав, бо присів і кресонув знизу, забиваючи йому дихання. З широко розкритим, ротом, зі схлипуванням хапаючи повітря, велетень ледве встигав відбивати удари, що сипалися на нього, здавалося, зусібіч. Навіть зверху, з неба, хоч він і підпирав його головою.

Трохи оговтавшись, теж заходився вимахувати шаблюкою, але вся його сила висвистувала марно, бо тисяцький то спритно ухилявся, то підставляв свого меча.

А Перегудя ще й на кпини брав:

— Гони на мене вітер, гони, а то мені дуже спекотно! Молоти шаблею, ординцю, вибивай із землі куряву… Тобі б траву нею косити, пів-степу копицями встелив би…

У напруженому чеканні стежили обидва війська за битвою своїх богатирів. Спочатку бій споглядали мовчки, а згодом почулися вигуки, галасливі й збуджені. Та якщо голоси русичів лунали з кожним разом радісніше й гучніше, то з-поміж кочівників вихоплювалися лише зрідка пронизливі скрики. То один, то другий зривали коней з місця, вихором кружляли навколо супротивників, щось вигукуючи та вимахуючи нагаями. Здиблювали коней, наче наміряючись кинути їх на київського тисяцького. Тоді Росько злякано озирався на Торкайла. А той лише кивав і напинав тугого лука, готовий будь-якої миті стрілою збити з коня нападника.

Та побоювання їхні були даремні, бо до богатирів ніхто не смів підступити. Рубалися так завзято, що й скелі порозбивали б, перетовкли б на порох. Якби небо пригнулося до землі, то і його пошматували б.

Росько аж злякано глянув на небо, чи є воно там, чи тримає на своїх невидимих ланцюгах денне світло?

Нікуди воно не поділося, синіло над ним у високості. Сонце сяяло й гріло, лише іноді мовби виплескувались з нього сліпучі хвилі. Від цього по воді, крутих схилах берега, грізних лицях войовників перебігали плями. І все навколо то світлішало, то розпливалось у хисткому мареві…