День гніву

24

Обоз ще кілька днів раював у Нараївці. Було по чому: натріпали добре хвоста Яремі, обловились на облогах і в іграшках, про Райгород і Полонне співали вже бандуристи пісень, а Кривоносова слава пішла з-над Дністра й Бугу далеко, аж за Случ-річку. Величав люд і інших; на ринку, ще в Острозі, а найбільше в Заславі, Кирик чув, як сліпці бурмотіли (щоб тільки свої почули) про Богуна й Остапа Гоголя, про обох Нечаїв, а найпаче про Івана — брацлавського полковника, про Гайчуру й Пободайла і про славного корсунського полковника Морозенка… Але Кривоносова слава розцвіла, мов чудесна зірниця, спалахнула над Поділлям і Волинню — й не помагало стинання голів, ні рубання рук, ні заливання пельок оливом, ні розтесування живцем — умирали хлопи, а все одно славили шкота. І Кирик сам того не вмів пояснити собі, через що так повірив цій людині, через що з цього обозу вже не пішов би ніде, хоч першого дня ще дивувався собі, як міг не сахатись від цих андиберів, від хлопського духу, що тхнув цибулею й сивухою, від репаних сідельників, від гноєточивих пивників, від сироматні з іще не вигоєними плечима від панської парні. Не терпів і Вовгури, цього сутулого ярчука з завидющими очима, із поступцем чакалки. Втім, Вовгурин загін, що його привіз із Заслава, і сам розбився по обозі: Вовгура ходив з полковниками пана Хвеська Халецького, шепотівся з ними й гуляв, тільки дивись; Сизон пристав до сотника Дика, а Берахи довгий час Кирик не міг знайти, хоч і хотів погуторити з жидовином, бо злюбився йому. Побачив лиш його біля Гошовця, як пробував при ньому самопала, й лепсько ж бив жидовин, збивав яструба в льоті, Гошовець клепнув по рамені, записав Бераху в свої мушкетери. А під вечір Кирик зустрів жидовина в зеленому атласі, у байдані[378], з навішеним розмаїтим оружжям — побратався вже либонь з Гошовцевими.

Кирикові наказав генерал через Габача бути під рукою, бо потребував, мовляв, таких, що маракують[379] латинщину і вміють писати.

Значився, проте, генераловим вістовцем, як і той другий юнак — Семенко. Тепер Кирик походжав у гадиннику, по галявах, вщент витоптаних таборуванням, побрязкував срібними остроженятами, що їх йому подарував сам полковник, від нього ж — Перебийноса — мав убрання: шкуратяний колет, як носять рейтари, легкий юшман[380] і місюрку з яхонтовою застіжкою. Обвішався оружжям, за пояс заткнув контарець[381] і пістолі, через плече черкеський шептар, при боці мав панську шабельку; її подарував йому Семенко, зочивши, як носить плоху, залізну, що не лицювала вістовцеві.

У таборі вирувало. Чистили броні, гострили мечі, бо видано вже диспозицію на завтра: одна купа — п’ятнадцять хоругов молойців і черні — мала під полковником Кошкою наступати на Заслав, а кінні тисячі, молодецькі — панцерні й сірома — йшли під Перебийносовим перначем на Ярему. Песький шкуролуп розбив і свій корпус на партії; одна — під Ємйоловським боронила б Заслава, друга — під паном Осінським вийшла на злуку з сандомирським воєводою Домініком Заславським, але в потребі не сміла відступати від головної Яреминої сили, сам князь ішов під Великий Костянтинів, розпустив свої кінні компути[382] й гусарські хоругви по всьому верхньому Надслуччі. Тож то буде ізрядна іграшка; як наступимо ящурові на хвіст, та як прищемимо, то не сикне, галман[383]. «Бал буде, — посміювався Габач, пригортаючи дві любаски, шляхтянку з Полонного й черничку-молдаванку з очима, як у газелі, — баль, браташшя, а панським душкам, як підкуримо, — сморід. Підуть ці душечки до Вісли, а Ярему хоч і в біларапській землі, та знайдемо». Котрі ж ішли із Кошкою під Заслав, надіялись великого дувану, купання в мальвазії, бо збились там десять тисяч, казали, одних збігців, а все з юками й кованими куфрами…