Матінка Макрина

Зрештою, навіщо я їм була? Стара, пошрамлена, сліпа настільки, що без грубих окулярів нічого не бачу, в бідному монастирі зачинена… Все, для чого панотчик хотів мене використати, всі плани, де я мала бути трибком та важелем, тим, що шальку терезів переважить, — пішло за вітром… Ніколай покинув Рим, може, й ображений, але не принижений. Папа взагалі про мене не згадував, якщо вірити розповідям тих, що на зустрічі були, а не ватиканським пліткарям і польським панам, яких від гордості розпирало. Ювілейного року я в Папи не випросила, хоч майже всю аудієнцію тулилася до пурпурової пантофлі, аж на мені відпечатався гаптований хрест; Міцкевич нібито в Єловицького висповідався, але Тов’янського до кінця не зрікся та й одразу так у хтивих турків сконав. Узяли мене до Риму чи не взяли, возили Францією чи не возили, захищали в газетах чи ганили — я менше була корисною Єловицькому за листи, які слалися до кардиналів і великих дам, ніж підшепти в канцеляріях і коридорах відомств і палаців. Він повернувся до своїх інтриг, смикання за ниточки та вмовлянь. Та вже хай, напишу, чому я його вдарила: А ви знаєте, матінко, чому з монастирем так легко вдалось? — спитав він у гніві. — Ні? Чому кошти знайшлися? Бо й Святий Отець схилявся до того, аби матінка Макрина мешкала окремо! А чому? З вельми багатьох причин, які вам, матінко, відомі, і нам усім уже відомі, але про це ні мур-мур. Ну, і заслужив.

Відтоді панотчик майже до мене в Римі не навідувався, хоч ми, врешті, й помирилися. Може, тільки одного разу він пожвавився, коли, схопивши мене за руку, розповідав, як йому вдалося змусити до сповіді одного свого знайомого зі старих часів, музиканта й безбожника, який уже лежав на смертному ложі, а диявол до нього кігті простягав. І хоч уже пахнув він землею, хоч кров’ю плював, але сповідатися не хотів, — розповідав він, — урешті-решт, після вмовлянь він наказав прийти наступного дня. Всю ніч я ницьма лежав, аби видерти його з пекельного вогню, над яким він висів на тонкій-тонесенькій ниточці. Мене запрошують у двері, які раніше переді мною були зачинені, він на ліжку — блідий, ніс синій, наче орлиний ніс у білих простирадлах, а я показую йому на хрест і питаю: «Віруєш?». А він відповідає: «Вірую!». Усі гріхи переді мною визнав, а наприкінці, — і тут його голос задрижав, — а наприкінці мій Фридерик[114], завжди такий вишуканий, витончений, елегантний, каже: «Без тебе, мій дорогий, я б здох, як свиня!». Я відчула, що він сильніше мені долоню стискає та від зворушення говорити не може, але за мить, проковтнувши сльози, додав: У цьому я бачу глибину його навернення!