Прекрасна чаклунка
- Автор: Нефф Владимир
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Яковлевич Лисняк
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Прекрасна чаклунка». Краткое содержание книги:
Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» — і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» — а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.
— Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.
Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.
— Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, — догмат про триєдність бога, — не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість — це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?
Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово — атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії — він їх позбавлений начисто.
А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати — продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами — чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, — тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.