Синi етюди

Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що вiн навiть запарився,- тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив:

- Фiнiта! Нарештi зрозумiв! Я тепер розумiю, чому в таких муках народжується мiй роман,- його не треба писати. Я тепер розумiю, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не iснують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо вiн надто нiкчемний. Спиридонова на Сабурцї i її нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому вiн вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i саме той, що був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би близький до творчого життя. Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман.

I, сказавши це, письменник зiбрав свої роздiли (два скiнченi i один розпочатий) i, заховавши їх подалi у шухляду (для нащадкiв!!!), сiв на поїзд i поїхав на Донбас. Письменник вирiшив писати новий роман: без сумнiвних професорiв (Ярута мусiв бути сумнiвним професором), без iстеричок, без котурнових "нових" людей. Письменник вирiшив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робiтниками, з колективiстами, з трудовою iнтелiгенцiєю, себто реалiстичний роман, який би читали робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя,- всi тi, хто. за проводом комунiстичної партiї творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти.

Мораль: ранiш як братися за роман, треба з'їсти з сучасними героями ще один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати i має рацiю.