Конституційне право зарубіжних країн
- Автор: Ріяка
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституційне право зарубіжних країн». Краткое содержание книги:
Призначений для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також працівників органів державної влади.
Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.
Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет міністрів. Ще Конституційним актом 1867 р. проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць, одержує вищу платню, ніж звичайний член парламенту. Цим партіям також виділяються громадські кошти для проведення дослідницьких робіт.
Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і сформувати новий Кабінет. Прем'єр-міністр робить заміни серед міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-губернатор, а у провінціях — лейтенант-губернатор. Якщо жодна з партій не отримує явної більшості, Кабінет може або піти у відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-губернатор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати Кабінет), або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати роботу з новообраною Палатою. При зволіканні з вирішенням питання про те, чи залишиться при владі уряд «меншості», чи буде відправлений у відставку, його розв'язують представники народу в новообраній Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він має піти у відставку (і тоді Генерал-губернатор звернеться до лідера опозиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні обставини Генерал-губернатор може відхилити питання перевиборів. Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної більшості і прем'єр-міністр зажадав проведення нових виборів, не дозволяючи новому парламенту зібратися, Генерал-губернатор має сказати «ні». Це випливає з того, що формула «парламентське урядування» має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб новообраний парламент мав змогу зібратися і визначитися, чи спроможний він вирішувати питання державного управління. Буває й так, що Кабінет меншості усувається на підставі вотуму недовіри відразу — на першій сесії нового парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має здобути підтримку з боку Палати громад. За таких обставин генерал-губернатор може заблокувати прохання щодо нових виборів. Таким самим чином діють і лейтенант-губернатори провінцій.
У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного «терміну». Кабінет теж не має встановленого «терміну» щодо власних повноважень. Початок діяльності Кабінету пов'язується з приведенням прем'єр-міністра до присяги, а завершення — з виходом його у відставку або смертю.
До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри — глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом Палати громад (історія знає двох прем'єрів, що були членами Сенату: 1891–1892, 1894–1896 роки). Хоча прем'єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Прем'єр-міністра колись називали «першим серед рівних» у кабінеті, або «місяцем серед менших зірок». Тепер про нього так не кажуть. Нині він має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем'єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.
Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-губернатором за порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем'єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди залишаються членами Ради так само, як і Верховний суддя Канади та колишні верховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших видатних громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та невеличка купка «не-міністрів» часом бувають присутні на таких важливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (королеви). Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі члени Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами палати громад, або поступово зайняти у ній належні місця.
Міністр із Палати громад має право бути прийнятим до Сенату на його запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має й сенатор. За традицією, кожна провінція повинна мати, принаймні, одного свого міністра у Кабінеті. Як повелося, принаймні, один міністр з Квебека має бути англомовним протестантом, також один міністр має належати до франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онтаріо або з обох провінцій. Вважається також за необхідне мати хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) міністра римо-католицького віросповідання. А останнім часом розмаїття культур Канади знайшло своє відображення також у представництві у Кабінеті єврейської та інших не-англійських та нефранцузьких етнокультурних меншин.
Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти. Призначаються ще міністри «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління (наприклад, державне міністерство фізкультури і аматорського спорту).
Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.
§ 4. Федералізм Канади, правове положення провінцій, місцеве самоврядування і управління
Канада — федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-міністра Канади, федералізм передбачає створення «загального уряду і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місцевими урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних завдань». Представники франкомовного і англомовного населення виразно заявляли, що вони закладають підвалини «нової нації», «нової політичної спільноти». Але вони завжди обстоювали збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федеральних провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке населення Східної Канади (Квебека) намагалося побороти загрозу з боку англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб послабити їхні права на мову, цивільне право, укладене за французьким зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти.