Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Дурниці, Ватсоне, дурниці! Коли я звернув увагу на пристрасний, зовсім не діловий тон листа, а потім порівняв його з поведінкою та зовнішніми рисами самого містера Ґібсона, мені стало цілком зрозуміло, що звинувачена викликає в нього глибші почуття, ніж жертва. Ми повинні з’ясувати справжні стосунки цих трьох людей, коли хочемо докопатися до істини. Ви бачили, як я атакував його просто в лоб і як незворушно він відбив атаку. Тоді я почав залякувати його, вдаючи, ніби все знаю, хоча насправді маю лише деякі підозри.

— То, може, він повернеться?

— Він неодмінно повернеться. Мусить повернутись. Він не може отак облишити цю справу. О! Знову дзвінок? Так, це його кроки. Отож, містере Ґібсоне, я тільки-но сказав докторові Ватсону, що ви припізнюєтеся.

«Золотий король» повернувся до кімнати в набагато спокійнішому настрої, ніж перед тим залишив її. В його обурених очах ще читалася ображена гордість, але здоровий глузд підказував, що він мусить поступитися, якщо хоче довести справу до кінця.

— Я трохи подумав, містере Холмсе, й зрозумів, що погарячкував, образившись на ваші зауваження. Ви маєте повне право відбирати факти, хоч би які вони були. Тепер я кращої думки про вас. Але можу вас запевнити, що наші стосунки з міс Данбер ніяк не стосуються цієї справи.

— Це вже мені вирішувати, гаразд?

— Так, я розумію. Ви — наче лікар, який повинен знати кожен симптом, щоб поставити точний діагноз.

— Отож-бо. Це нам підходить. І коли пацієнт щось приховує від свого лікаря, він хоче його обдурити.

— Може, й так, але ви мусите погодитись, містере Холмсе, що кожен на моєму місці злякався б, якби його напрямки спитали про стосунки з жінкою, — звичайно, коли це справді щире почуття. Гадаю, що більшість людей мають глибоко в душі потаємний куточок, куди не пускають непроханих гостей. А ви раптом вдерлися туди. Однак мета виправдовує вас — нам треба спробувати врятувати дівчину. Отож ставки знижено, завісу відслонено, роздивляйтеся за нею, що хочете. Що вас цікавить?

— Правда.

«Золотий король» якусь хвилину помовчав, ніби збираючись на думці. Його похмуре, зоране глибокими зморшками обличчя стало ще понурішим і сумнішим.

— Я можу сказати вам правду кількома словами, містере Холмсе, — мовив він нарешті. — Є речі, які так само боляче пережити, як і говорити про них, тож я не заглиблюватимуся в них більш, ніж треба. Я зустрів свою майбутню дружину, коли шукав золото в Бразилії. Марія Пінто була дочкою урядового чиновника в Манаусі[48]. Це була справжня красуня. Я тоді був молодий, гарячий, але навіть зараз, коли серце моє стало холоднішим, а очі — розбірливішими, я розумію, якою рідкісною була її краса. Це була багата, глибока натура, й до того ж пристрасна, щира, анітрохи не схожа на тих американок, яких я знав. Одне слово, я покохав її й ми побралися. Лише згодом, коли захоплення минуло, — а воно тривало роки, — я відчув, що нас ніщо не поєднувало, справді ніщо. Кохання моє вмерло. Якби вона відчувала те саме, нам обом було б легше. Але ж ви знаєте жіночі дивацтва! Хоч як я намагався відштовхнути її від себе, все марно. Якщо я поводився з нею брутально, навіть жорстоко, як дехто каже, то лише заради того, щоб убити в ній кохання чи обернути його на ненависть. Але ніщо не змінило її почуття. Вона обожнювала мене серед цих англійських лісів так само, як і двадцять років тому на берегах Амазонки. Хай би що я чинив, вона була мені віддана, як раніше.