Місто біля моря

— А чого ж? Ми в громадській справі йдемо! Іван Федорович не якийсь там буржуазний спец, як, скажімо, Андрихевич. Та до того ж він наш партійний прикріплений. Ходімо, ходімо, нічого церемонитися!

Рішучий тон Головацького заспокоїв мене. Однак я був здивований, коли ми звернули з проспекту ліворуч.

— Руденко не в центрі живе?

— У Матроській слобідці. Відкритий усім вітрам разом! Там здавна селилися майстрові заводу. А Руденко, як тобі відомо, в ливарні до революції працював.

— А що, хіба не міг він у центрі міста оселитися.

— Звичайно, міг, — згодився Головацький, — тим більш, що директорський будинок стояв порожній тоді, та не захотів. «Навіщо, — каже, — мені всі оці анфілади та прихожі? Мені і трьох кімнаток досить. Та й вільніше там, над морем, як на курорті!» — І Головацький махнув рукою до узбережжя, до якого ми наближалися широкою небрукованою вулицею, облямованою канавами, зарослими лопухами і кови— лем. — І Руденко правильно вирішив, — говорив далі Толя, — взяв та й віддав будинок колишнього заводчика під нічний санаторій для робітників нашого заводу. Пошабашив робітник з слабим здоров’ям — і в цей будинок. В одній з прихожих — шафочки. Робу свою він вішає туди, роздягається — і під душ. Вимився, а тут в іншій шафочці йому приготовлена чиста білизна, халат, нічні туфлі. Чистота навколо, харчі поживні, тихої години додержують суворо, сплять при відчинених вікнах і влітку і взимку, увечері — культурні розваги. А вранці, по гудку, з цього санаторію просто на роботу.

— А сім’я у директора велика? — поцікавився я.

— Він та дружина.

— Дітей нема?

— Одного сина махновці зарубали. Другий син — льотчик, комісар ескадрильї. Зараз приїхав до нас у відпустку.

— Стривай, мені Бобир розповідав, що льотчик Руденко привіз в аероклуб учбовий літак…

— Оце він і є, син нашого директора, — пояснив Головацький. — Відчайдушний хлопець! Минулого року теж свою відпустку провадив тут, на байдарці махнув у Маріуполь. Ти собі уявляєш відстань? А якби його шторм захопив біля Білорічедської коси? Поминай, як звали!

І мені стало зрозуміло, чому з таким захопленням розповідав нам Сашко про цього льотчика.

— Чи застанемо ми Івана Федоровича? — спитав Головацький, звертаючи до місточка, перекинутого через канаву.

За кам’яною огорожею з пісковику, в яблуневому саду, стояв одноповерховий будиночок. Ми підійшли до його відчиненого вікна, з будиночка чути було тиху розмову і брязкання посуду.

— Либонь обідають? — шепнув Толя і, почекавши трохи, постукав пальцем у віконну раму, — Іван Федорович дома? — спитав він.

Кружевні занавіски розсунулись, і ми побачили загоріле лице нашого директора.

— А, молодь! От до речі! Я давно хотів вилаяти тебе, Анатолію.

— Мене? За що? — здивувався Головацький.