Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
Така перспектива перелякала стару.
— У черниць?!.. У черниць?! — відрубала вона відразу. — Я нізащо не піду до черниць! Я й до церкви ніколи не ходила! Якщо, як ви кажете, в мене мало грошей, — гаразд, піду працювати!
— Працювати! Мамо, де! Ох, докторе, послухайте, що вона каже: «Працювати!» Це в її літа! їй уже за вісімдесят! Докторе, це божевілля! Що нам діяти з нею? Мамо, ви здуріли!..
— Здуріла? Аж ніяк! Анітрошечки! А ви, я бачу, таки несповна розуму! Лайно смердюче!
— Послухайте, докторе, вона тепер марить і ображає мене! Скажіть, таж як її тут тримати?
Цієї миті стара подивилась на мене, свою нову небезпеку.
— А що, він тямиться на тому, чи я здуріла, чи ні? Він що, побував у моїй голові? Чи, може, у твоїй? Забирайтеся звідси обоє! Ви вчепилися в мене гірше від лютої зими. Йдіть краще до мого сина, замість стовбичити отут і варнякати! Мій син скорше потребує лікаря, ніж я! В нього он зубів уже нема, а які ж він мав гарні, коли я про нього піклувалася! Йдіть, ідіть, кажу вам, забирайтесь обоє! — Й захряпнула двері перед нашим носом.
Сховавшись за лампу, бабця ще підглядала, поки ми відходили подвір'ям. Як були вже далеченько від неї — зареготала. Сьогодні вона добре боронилась.
Коли ми повернулися зі своєї невдалої вилазки, пан Анруй і далі стояв біля грубки, обернувшись до нас плечима. Його дружина знову набридала мені запитаннями, і знов про те саме. її пронозувате обличчя було не смагляве, а геть буре. Лікті вона притискала до тіла, жодна риска обличчя не здригалася. Пані Анруй таки повертала на те, що цей візит лікаря не даремний, ще, може, виправдає себе. Життя щораз дорожчає. Свекрушиної пенсії вже не вистачає. Вони, зрештою, теж старі, вже не можуть жити, як досі, в постійному страхові, що стара мати помре без догляду. Вона ще й хату підпалить. Живе серед бліх, у такому бруді… Замість іти до затишного притулку, де дбатимуть про неї…
Оскільки я вдав, ніби думаю так само, Анруї стали зі мною набагато люб'язніші, обіцяли ширити про мене в окрузі хвалебні чутки. Якщо я захочу їм допомогти… Зглянусь над ними… Звільню їх від старої… Адже вона така нещасна, живучи в умовах, яких уперто не хоче змінювати.
— Ми тоді навіть змогли б здати її хатину, — раптом ніби прокинувся чоловік. Старий дав хука, сказавши про це при мені. Пані Анруй наступила йому під столом на ногу, але старий нічого не збагнув.
Поки вони сперечались, я уявив собі банкноту в тисячу франків, що могла б стати моєю тільки за те, що я дам їм довідку і стару візьмуть до психіатричної лікарні. Вони, здається, страшенно цього прагнули. Бебероватітка-консьєржка, безперечно, розповіла їм про мене, мовляв, в усьому Рансі серед лікарів немає більшого злидаря, ніж я… И що вони можуть використати мене як завгодно. Бо Фролішонові такої роботи не запропонують! Той, бачте, чесний!
Я ввесь зануривсь у такі розважання, як раптом до кімнати вдерлася стара. А ще казали, ніби вона всього боїться! Яка несподіванка! Свої дрантиві спідниці баба попідтикала аж до живота і з порога роззявила на нас пащу, надто на мене. Саме для цього й вийшла зі своєї хатини.
— Паскудо! — гарчала вона на мене. — Забирайся звідси! Забирайся, тобі кажу! Не марнуй свого часу. Я не піду до дурдому! До черниць не подамся, чуєш? Даремні всі твої намагання! Мене ти, продажна шкуро, не вхопиш! Це вони, негідники, що обкрадають стару жінку, підуть поперед мене! А тобі, гнидо, скажу: ти шурхнеш до в'язниці, і то скоро!
Тож мені таки не щастило. А це ж єдиний раз, коли мені трапилась нагода заробити тисячу франків одним махом! Решти я вже й не вимагав.
На вулиці стара ще вихилилась із невеличкого перистилю й вигукувала лайки мені навздогін, у темряву ночі, куди я заховався. «Падлюко! Падлюко!» — горлала вона. Крик луною котився по вулиці. Який рясний дощ! Я дріботів од ліхтаря до ліхтаря аж до вбиральні на Святешному майдані, до першого сховку.
В убиральні я побачив не кого, як Бебера, що стояв біля входу. Він теж заховався від дощу. Бачив, як я біг, утікаючи від Анруїв. «Це ви від них? — запитав він мене. — А тепер треба піти до людей, що живуть у нашому будинку на шостому поверсі, до їхньої дочки…» Ту пацієнтку я знав дуже добре, в неї такий пишний таз… А які гарні видовжені стегна, де шкіра неначе оксамит… І зумисна м'якість та граційна точність рухів, характерні для сексуально найпридатніших жінок. Вона не раз просила в мене поради, відколи в неї негаразд із животом. У двадцять п'ять років після третього аборту вона страждала від ускладнень, а її родина називала ту неміч анемією.