Девід Копперфілд

XIІ. Знов у Стірфорса вдома

Вранці я сказав містерові Спенлоу, що мені на короткий час потрібна відпустка; дістати її було неважко, бо я не одержував платні і, значить, не залежав від невблаганного Джоркінса. Я скористався з нагоди висловити надію, що здоров'я міс Спенлоу цілком добре. Голос у мене тремтів, і все пливло перед моїми очима. Але містер Спенлоу відповів спокійно, ніби говорячи про звичайну смертну істоту:

— Дякую, вона цілком здорова.

Ми, штатні клерки, як паростки благородних прокторів, мали такі привілеї, що майже весь час були самі собі хазяями. Але я не хотів вирушати до Гайгета раніше першої чи другої години вдень, а до того ж ми мали вранці розглянути в суді невеличку справу про відлучення від церкви під назвою «Суддівський обов'язок», яку ініціював Містер Тіпкінс проти Баллока заради спасіння його душі. Отже, годинку-другу я приємно провів час з містером Спенлоу, слухаючи цю справу. Виникла вона внаслідок бійки між двома церковними старостами, один з яких, за обвинувачувальним актом, притиснув іншого до насоса, ручка якого простяглася до шкільного будинку, а будинок знаходився під шпилем церковного даху; отже, ця бійка переросла в образу релігії, звідси й підсудність церковному судові. Я дуже розважався, слухаючи цю справу, і коли вже сидів на імперіалі диліжанса, їдучи до Гайгета, все ще міркував про Докторську палату і про слова містера Спенлоу: «Торкніться палати, і країна загине».

Місіс Стірфорс і Роза Дартль прийняли мене дуже привітно. На моє приємне здивування, Літтімера там не було, і прислуговувала нам скромна маленька покоївка в чепчику з блакитними стрічками; мені приємніше було дивитися в її очі, ніж зустрічати погляд того респектабельного слуги. Але й півгодини не побув я в будинку, як звернув увагу, що міс Дартль неухильно пильнує за мною. Здавалося, вона весь час порівнює моє обличчя з обличчям Стірфорса і чекає, коли вже між нами щось станеться. Коли б я не глянув на неї, зав­жди її палаючі очі або проникливо дивилися на мене, або раптом зупинялися на Стірфорсові, або позирали на нас обох. Наче рись, пронизувала вона мене своїм гострим поглядом і навіть не намагалася приховати це. Хоч і не відчував я за собою жодної провини, але тремтів перед цим дивним поглядом і ніяк не міг розгадати, чого їй треба.

Цілий день вона траплялася нам на дорозі, наче повсюдний дух. Коли я розмовляв із Стірфорсом в його кімнаті, то чув шелест плаття міс Дартль на сусідньому балконі. Коли ми з ним тренувалися на моріжку перед будинком, я бачив її бліде обличчя та пильні очі, що проходили від вікна до вікна, доки не зупинялися в одному, вп'явшись у нас. Коли ми всі вчотирьох пішли на вечірню прогулянку, вона вчепилася своєю тонкою рукою в мій лікоть і, наче пружина, смикала мене назад, поки Стірфорс зі своєю матір'ю не відійшли досить далеко. Тоді вона звернулася до мене:

— Давно вже ви не були в нас, — сказала вона. — Хіба ваша професія справді така цікава, що забирає всю вашу увагу? Я запитую, бо я ж нічого не знаю. Скажіть, чи воно й справді так?

Я відповів, що професія моя мені подобається, але не так уже багато забирає часу.

— О! Яка я рада довідатися про це. Мені зав­жди подобається, коли виправляють мої помилки, — сказала Роза Дартль. — Тобто ваша професія здається вам трохи сухуватою?

— Мабуть, так, — відповів я, — здається, вона справді трохи сухувата.

— О! Саме через це ви прагнете відпочинку і змін — розваг і всього такого! — вела вона далі. — Ах, як це правильно! Але чи це не занадто... га?.. для нього, я не вас маю на увазі.

Швидкий погляд її в той бік, де Стірфорс ішов під руку зі своєю матір'ю, показав мені, кого вона мала на увазі; але, крім цього, я нічого не міг зрозуміти. І, безсумнівно, це написано було на моєму обличчі.

— Чи це... я нічого не кажу напевно, я тільки хочу знати... чи це не занадто захоплює його? Чи це не відвертає його від одвідувань цієї сліпо люблячої... га?

Вона знову швидко глянула на них і потім на мене, ніби поринаючи поглядом в самі глибини моїх думок.

— Міс Дартль, — відповів я, — прошу вас, не думайте...

— Я й не думаю, — сказала вона. — Заради бога, не припускайте, ніби я щось думаю! Я нічого не підозрюю, я тільки запитую. Я не висловлюю жодної думки, я тільки хочу знати вашу. Отже, це не так? То й добре! Я дуже рада довідатися про це!