Вибрані твори
- Автор: Теліга Олена Іванівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-01-3
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Збірка призначена для студентів, викладачів, широкого кола зацікавлених осіб; може бути використана як посібник у школах і вищих навчальних закладах.
— Нічого особливого. Статті, — відповів я.
— А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити... Німці збурити... Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили... А він поставав, як Сфінкс з попелу... І буде вічно.
Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже ли-чило. Її голос міг вриватися, інколи на півслові, але її мова була сильна і логічна.
Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Згадували Маланюка, якого Олена любила передражнювати... «Але ж ви знаєте... Медку. Привезіть медку».
Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бессарабки.
Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь — наш Фіат.
І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так: «Але... Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі — Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки».
Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах передобідніх, ґестапівці зробили засідку в приміщенні Спілки Українських Письменників при вулиці Трьохсвятительській, 23 (по-радянському, здається, Героїв революції), де відбувались клубові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До ґестапо на вулиці Короленка було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка. Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах, і хто її знав, міг в це вірити. Її бажанням було: «Щоб Бог послав мені гарячу смерть... Не зимне умирання». Її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко. «Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки», — писала вона в останньому листі.
Ця вістка нас тяжко вдарила. В редакції пригнічення. Ми всі так добре тих людей знали. Хоча ніхто з нас не допускав, що ця драма скінчиться такою трагедією. Перед тим було заарештовано редакцію «Українського слова» — Івана Рогача, Ореста Чемеринського, О. Олійника, Яковенка. Нам сказали, що вони живуть, і що їх мають вивезти до райху. Ми були переконані, що це саме може статися і з Телігами, якщо їх не випустять на волю взагалі.
Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було те, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.
Нам довелось тягар гріхів нести
Аж до хвилини смерті не своєї,
Коли осяяв пломінь нас святий.
Данте
Головне, щоб не відійти безслідно. І тут імпонувала скорше «гаряча смерть... Не зимне умирання», як цього хотіла Олена. І це не було гусарство, надумане геройство, театральний жест. Це було бажання нашої зневаженої природи. Ми — люди! З нами не сміють інші так поводитись. Ми будемо змагатися і змагатися твердо. Скрізь, де тільки прийдеться. Вдома і не вдома. Тут у містах, і там в селах. На вулицях наших, на наших полях, по наших лісах. Зброєю заліза і зброєю слова.
Улас Самчук. Так, як бачило око і відчувала душа. Зі споминів і вражень 1941-1943. Київ, 1998 і Улас Самчук. Побачимось у Києві. «Сучасник». Ульм, 1948, ч. 1, січень-березень. Уривки.
Михайло Ситник. Кров на квітах
1941 рік. Іще гуркотіли гармати десь там на лівому березі Дніпра і сіро-зелена солдатня комашнею копошилась на пристані: розвішували на лозах сушити шкарпетки, чистили зуби, роздягнені до пояса обливались водою. Пискливо скавчала губна гармошка немудру солдатську пісеньку «Лілі Марлєн» і п’яне герготання відлунювалось між цементованими брилами пристані. А на пригорку стояла юрба найсміливіших Киян: спекулянти, п’яниці і урки, які перші повилазили з нір, коли диміли ще будівлі Подолу, вцілені бомбами і гарматами.