Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
— От і добре, тобі слід розважитися трохи, а то ти занадто розсудлива як для свого віку.
А потім додала зневажливо:
— Подумай лишень, що витворяє Ліна Черулло.
Увечері на ставках я сказала Антоніо:
— Отак завжди було, із самого дитинства: всі вважали, що вона — зла, а я — добра.
Він поцілував мене і прошепотів іронічно:
— А що, хіба не так?
Та відповідь мене розчулила, а тому я стрималася і не сказала йому, що нам слід припинити стосунки. То було моє рішення, воно здавалося мені нагальним: симпатія не могла перерости у кохання, я кохала Ніно, знала, що кохатиму його завжди. Я вже приготувала для Антоніо красномовну промову, хотіла сказати йому ось що: нам було добре разом, ти допоміг мені у складний період мого життя, коли мені було сумно, але тепер почнеться школа, цього року я вчитимуся на першому курсі ліцею, у мене буде купа нових предметів, це буде нелегко, доведеться багато вчитися; мені дуже шкода, але нам слід припинити стосунки. Я знала про себе, що треба це зробити і щодня ішла на нашу зустріч на ставках із заготовленою промовою. Але Антоніо був таким ніжним зі мною, таким пристрасним, що в мене не вистачало сміливості, і я відкладала розмову на потім. На Ферраґосто. Після Ферраґосто. Я повторювала сама собі: не можна цілувати, обіймати, пестити когось без кохання; Ліла дуже кохає Стефано, а я Антоніо — ні.
Час ішов, а я так і не могла знайти слушного моменту, щоб поговорити з Антоніо. Він був стурбованим. У спеку стан Меліни зазвичай погіршувався, але у другій половині серпня погіршення прийняло особливо гострих форм. Їй знову пригадався Сарраторе, і вона кликала Донато. Казала, що вона його бачила, що він приходив по неї, і діти не знали, як її заспокоїти. У мене виник страх, що Сарраторе справді з’являвся на вулицях нашого району, але шукав не Меліну, а мене. Я прокидалася серед ночі, підскакувала з переляку на ліжку, бо мені здавалося, що він заліз до моєї кімнати через вікно і тепер стоїть поряд. Врешті я заспокоїлася, подумавши: він, напевне, в Барано, на пляжі Маронті, а не тут, де спекотно, повно мух і пилюги.
Та одного разу, коли я ішла до крамниці, мене хтось покликав. Я повернулася і спершу його не впізнала. Потім придивилася і розгледіла здалеку чорні вуса, приємні риси засмаглого обличчя, рот з тонкими губами. Я не зупинилася, а він пішов слідом за мною. Сказав, що засмутився, коли не знайшов мене цього літа у Нелли в Барано. Сказав, що думав лише про мене, що не міг без мене жити. Сказав, що для того, щоб висловити своє кохання, написав багато віршів, і йому хотілося їх мені почитати. Сказав, що йому хотілося бачити мене, розмовляти зі мною, а якщо я відмовлюся, він накладе на себе руки. Отож я зупинилася і прошипіла йому, щоб дав мені спокій, що у мене є наречений, і я не хочу його більше бачити. Він упав у відчай. Пробурмотів, що чекатиме мене вічно, що він щодня опівдні чекатиме на мене біля входу в тунель на трасі. Я рішуче похитала головою: я нізащо не прийду. Він хотів було мене поцілувати, але я швидко відсахнулася з відразою на обличчі, на що він осудливо посміхнувся. Пробурмотів: «Ти хороша, чутлива, я принесу тобі свої найкращі вірші». І пішов.
Я дуже злякалася і не знала, що мені робити. Врешті вирішила звернутися по допомогу до Антоніо. Того ж вечора на ставках я сказала йому, що його мати мала рацію: Донато Сарраторе справді блукав по району. Він зупинив мене на дорозі і попросив передати Меліні, що чекатиме на неї щодня опівдні на вході до тунелю. Антоніо спохмурнів, пробурмотів: «І що я маю тепер робити?» Я відповіла, що ми можемо з ним удвох піти на зустріч із Сарраторе і поговорити як слід про стан здоров’я Меліни.
Я всю ніч не могла заснути від хвилювання. Наступного дня ми пішли до тунелю. Антоніо був у поганому настрої, ішов повільно, ніби ніс на плечах якусь важку ношу, що заважала йому прискорити крок. З одного боку в ньому все кипіло від люті, з іншого — він боявся. Я подумала зі злістю: він не побоявся виступити проти Солар, щоб захистити свою сестру Аду, Лілу, а ось тепер ніяковів перед Донато Сарраторе, який, на його думку, був великим цабе. Це надало мені рішучості, у мене виникло бажання трусонути його, крикнути: «Хай ти і не написав жодної книжки, але ти — значно кращий за того чоловіка!» Але я обмежилася тим, що взяла його під руку.