Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвіночка. Наближається отара. Чабан Горпищенко веде її, не інакше, бо це тільки він зважується заглиблюватись з отарою так далеко в землі полігонні, та й полігонне начальство до нього не так прискіпливе, адже у старого син льотчик і сам він людина заслужена й розторопна. Під час останніх важливих навчань, коли тут навіть один із маршалів був, він швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох - для чабана і для маршала,- певне, було про що погомоніти разом, розклавши вогнище в степу для чабанської каші “в кожусі”. В ті дні все, що робилося на полігоні, було оповите особливою таємничістю, право доступу сюди мали тільки люди найнеобхідніші, решту всіх виселили, і чабан Горпищенко теж тільки віддалеки міг бачити, як незнайомі автомобілі мчали в напрямі полігона, як свіжі намети в один день там з'явились і як потім на далекім куті, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда і в ній, наче в колисці, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та інші дикі птахи гніздились, а тепер люди он для яких пташенят гнізда мостять…
- Хочете побачити? - запитав його маршал при зустрічі.- Дивіться завтра о дванадцятій.
І чабан дивився. Удар бачив, і зблиск, і як відділялась ракета. Видима, справдішня, вона майже повільно, ніби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потім враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рівних і відкритих, як степ.
А тут після цього одразу всі роз'їхались, поїхав і маршал, позникали намети, берег на куті став знову порожній.
- Це хто тут ночує? - запитує чабан, наближаючись до Уралова, і, впізнавши його, додає якось вибачливо: - А, це ти, синку…
І, шелестячи травою, сідає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхіт отари, що розпаслася на чистій, не забрудненій нічиїми овечатами траві полігона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, ніжно, мелодійно.
- Для чого та музика? - питає Уралов.
- А щоб не розгубились… Та й люблять овечки музику… Чи сопілку, чи пісеньку, чи тронку отаку.
- Як, як воно зветься?
- Тронка.
- Ніколи не чув такого слова,- з сумом каже Уралов.- Як багато я ще не знаю… Гарний звук. То мідь?
Чабан підводиться, ловить овечку, що підійшла зовсім близько, знімає у неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате… Схоже на снарядну гільзу, зігнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тиші - такий тут звук цієї тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.
- Шмат звичайної гільзи,- каже він, повертаючи тронку чабанові,- а видає отакий ніжний звук… Щось просвистіло в нічному повітрі, чи кажан пролетів, чи якийсь птах, ненароком отарою піднятий із трави.
- Перепілка, чи що? - загомонів угору Горпищенко.- Вже й перепілок тепер меншає. А лебедів? Колись у вас отам, на косі, лебедів дядьки возами набивали. Поїде й повен віз, як снігу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хіба що коли-не-коли покружляє.
- Скільки він живе, орел?
- Та більше нас. Стоїш, дивишся часом на нього і думаєш: що той птах бачив на своєму віку! Від чумаків до ракет - все він оком своїм ввібрав…
- Хижак.
- Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навіть шуліка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнізді…
Уралов запитав недовірливо, нервово:
- Хто це бачив?
- В народі давно помічено… Доки пташка сидить на гнізді, ніколи її не зачепить…- зітхнув чабан і після мовчанки обернувся до Уралова: - Правда, що тебе кудись переводять?
- Не тільки мене, а й полігон увесь згортаємо…
- Канал таки підпирає?
- Та й канал.
- Один полігон згортаємо, а другий уже на його місце спішить. Чув - у Чернігівці? Теж полігон. Тільки інакший. Полігон залізобетонних виробів - так він зветься. Залізобетонні кільця виготовляють, облицювальні плити для каналів, потреба там у них велика в різних бетонних виробах… Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так і погрожує: кину к бісу вашу отару, в Чернігівку подамся на полігон! Мотористкою бетономішалки стану!…
По ласкавості голосу чути, що старий посміхається в темряві.