Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

На святого Євстахія Сербського 1683 року мороз взявся сіяти своє просо, пси поховалися в постелях, а чоботи і зуби в посмішках потріскались від студені. Галки в зеленому небі замерзали у леті і каменем падали вниз, залишаючи високо вгорі тільки крик. Язик відчував заледенілі вуста, які вже не відчували язика. Вітри стугоніли на тому березі Морави, що завмер під льодом, а лід при березі лежав нескошений, перемежаний очеретом, ломиносом і рогозою, в інеї, наче запустив собі срібну бороду. Плакучі верби застигли з опущеними в воду вітами, закуті річкою, неначе ланцюгом. Самітні ворони зустрічали світанок у тумані, з натугою витягуючи в леті на одному й тому ж місці свої крила з білих пасем солоної вологи. А вгорі, над берегами, розділеними морозом, пролітали в недосяжному піднебессі, прощаючись зі світом, думки Никонові й мої, розкудлані, як бистрі літні хмарки, і з ними одлітали й наші спогади, тягучі, як зимові болі. А тоді, у березні, на хрестопреклонну неділю, ми опустили кухоль в киплячу квасолю, зварили в ньому ракію, напилися, наїлись і назавжди покинули Ніколє. Із першим і останнім тогорішним снігом ми увійшли в Белград і, відстоявши службу за белградськими первомучениками Стратоніком, Донатом і Гермилом, почали нове життя.

Ми стали мандрівними писарями, і наші пера та чорнила почали переходити водні й наземні межі багатьох країн. 

Ми все менше працювали для церкви і все більше розширювали коло мов, якими переписували книги. Крім переписів для чоловіків, ми почали робити й переписи для жінок, бо чоловічі і жіночі притчі не можуть мати однакового кінця. За нами залишались ріки і рівнини (ми брали зі собою лиш їхні назви), смердючі погляди, кільця з ключами в вухах, стежки, закидані соломою і зв'язані у вузол пташиними дзьобами, дерев'яні задимлені ложки а чи виделки, зроблені з тих ложок, а на вівторок духів 1684 року ми увійшли у цісарський град Відень. Великий дзвін на церкві святого Стефана Віденського став рахувати нам години, — дрібні прискорено, ніби жбурляючи з дзвінниці лезами, а великі урочисто, ніби відкладаючи й висиджуючи вночі під храмом яйця. Коли ж ми увійшли у напівсутінок під тою вежею, над дзвінкою бруківкою на довгих нитях зависли полієлеї, немов огненні павуки, а кругом них здіймався запах воску, що раптом став сторчма, у формі церкви, прикритий каменем стін, як тіло одежею. Нічого не було видно, але що вище підіймався вздовж вежі погляд, тим густішою ставала пітьма, і видавалося, що там, під самим шпилем, загусаюча щомиті мла порве нарешті нить, на якій внизу, в церкві, висить сяйво... Тут ми знайшли нову роботу й зустріли нашого нового господаря — Аврама з роду Бранковичів, чоловіка, який пером уміє поганяти, а шаблею розписує церкви. Про нього я скажу лиш кілька слів, щоб було знать, за що його боялись так, як і любили.