На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Ні Петлюра, ні хто з інших українських діячів не мав таких умов.
Український нарід, прокинувшись 1917 року від тривалого летаргійного сну, ще тільки перетворювався із сліпої етнічної маси в націю. Щоправда, цей процес відбувався прискореним темпом: українське робітництво вже висувало таких своїх проводарів, як арсенальський слюсар Коробенко або машиніст Київського залізничного вузла Сніжко; не можна було не помітити й таких передовиків національного руху серед селянства, як хлібороб і кустар з Биківні під Києвом Одинець та інших, що випливали на поверхню політичного життя в різних місцях України, однак пролетаріат у своїй масі був зросійщений, свідомими національно ставали лиш робітники цукрової промисловості та залізничники, а соціальні низи селянства були відвернуті від української державної ідеї гетьманською провокацією, коли від імені Української держави російські офіцери, повертаючи поміщиків у їхні маєтки, розстрілювали й шомполізували українських селян.
Замирити ці селянські низи з українством могла тільки радянська преса, котра, завдяки злиттю боротьбистів з більшовиками, почала виходити в 20-х роках українською мовою.
Рішучий курс на українізацію всієї освіти й культурного життя, який узяв нарком освіти УСРР Микола Скрипник, неабияк сприяв дерусифікації українських міст. Довго й заповзято довелось у 30-х роках сталінським карним органам попрацювати над викорчовуванням тих рясних пагінців, що проросли із зерен, які посіяв Скрипник, дарма що сам діяч, розчарувавшись у своїй ідеї гармонійного соціального й національного визволення України створенням УСРР, кінчив 1933 року життя самогубством…
1923 року впала остання цитадель селянського повстанського руху на Україні — Холодний яр, а з нею разом скінчились і силкування збройно вибороти Україні державну незалежність.
Отже, 1917 року, коли були об’єктивні можливості для створення своєї незалежної держави, ми не готові були зреалізувати їх, а в першій половині 20-х років, коли ми стали мати всі матеріальні й духовні передумови державності, таких можливостей уже не було…
Сучасний мій читач скаже: легко тобі тепер, коли все по всьому, осуджувати кроки тодішніх українських політичних діячів, що робили своє діло наосліп, і давати, запізнившись понад півстоліття, свої поради, а спробував би сам щось діяти на їхньому місці! Що ж — я теж дитина свого часу й свого народу. У ті вікопомні часи я тільки-но переступив своє повноліття, однак не був пасивним спостерігачем, а теж брав якусь мікроучасть у поточних історичних подіях. Я не політик і тому не обстоюю категоричність своїх міркувань щодо тодішніх людей і подій, але, завжди бажаючи тільки добра своєму народові, вважаю за своє право висловити свою думку, щоб мої наступники в майбутньому не повторювали наших помилок у минулому.
Хай дарує мені читач стильову кострубатість викладу думок — дбав за зміст, нехтуючи формою; хай не дивується повторам у тексті при наявності зайвих деталей — писалося це в занадто несприятливих умовах, коли не можна було надовго лишати написане в себе вдома, щоб небажані «відвідувачі», котрі мають службовий інтерес до всього написаного, не забрали і цей мій твір, не повертаючи його назад, як це вже траплялося в мене. А головне, поспішав закінчити свої спогади, поки ще живий і фізичні та розумові мої сили функціонують більш-менш нормально.