Чінгісхан
- Автор: Ян Василий Григорьевич
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-00909-5
- Переводчик: Анатолій Шиян
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чінгісхан». Краткое содержание книги:
Джебе був гордий, самовпевнений, запальний. Він гадав, що ніде не схибить, якщо на відстані шістдесяти кроків влучає стрілою в голову швидкого ховрашка. За влучність і стрімкість його прозвали «Джебе» стріла[142]. Під цим іменем його знали всі у війську, хоч справжнє його ім’я було інше. Перед битвою він завжди сам оглядав місцевість, проносячись на високому сухорлявому коні по передових небезпечних місцях, і його не раз з труднощами рятували від загибелі охоронці-тургауди.
Субудай з пасмами сивого волосся на підборідді видавався старим; ніхто не знав, скільки йому років. Колись, за юних літ, його було поранено в плече, м’язи були перерубані, права рука з тих часів лишилася скарлюченою, і Ын діяв однією лівою рукою. Обличчя його було розсічене через ліву брову, від чого ліве око, вибите, було завжди примружене, а праве, широко розплющене, здавалося, свердлило й бачило кожного наскрізь.
Усі нукери у війську говорили, що Субудай хитрий і обережний, як стара лисиця з відгризеною лапою, а злий, як барс, що побував у капкані, — з Субудаєм не страшний ніякий ворог, і з ним не загинеш.
Джебе вперто обмірковував план руху, щоб доїхати до Останнього моря, яке омиває всесвіт. Донесення Чінгісханові, надіслане з гінцем, складав Джебе, а Субудай тільки схвалював, похитуючи головою, і посміювався:
— Чи ти далеко дійдеш? І чи скоро буде те місце, звідки ти, як сайгак, побіжиш назад і мені востаннє доведеться тебе виручати.
Розвідники, що стежили за степом, ловили придорожніх, приводили до Джебе, і він сам їх розпитував: про племена, що живуть на заході й на півночі, про шляхи до них, про ріки й переправи через них, про корм для коней, про багаті міста й міцні фортеці, про військо, зброю і про те, чи добре воїни вміють битися, влучати стрілами в намічену ціль і чи далеко Останнє море.
Розділ шостий
БРОДНИК ПЛОСКИНЯ У ТАТАРСЬКОМУ ПОЛОНІ
Якось розвідники привели до Джебе кількох чоловік з якогось невідомого племені. Займалися вони перевезенням подорожніх на поромах і човнах. Були вони високі, плечисті, з широкими рудими бородами, в овчинних подертих кожухах, у шкіряних штанях і м’яких постолах, переплетених ременями. Сірі рисячі шапки були хвацько збиті на вухо.
— Хто ви такі? Звідки прийшли? — спитав Джебе.
Один, трохи вищий і ширший за інших, відповів по-кипчацькому:
— Ми звемося «бродники», тому що ми бродимо по степу. Батьки й діди втекли сюди в степ від князів, шукаючи для себе волі…
— Якщо ви не поважаєте ваших панів і втекли від них, значить, ви розбійники і бродяги?
— Ми не те що розбійники і не зовсім бродяги… Ми — вільні люди, вільні мисливці і рибалки.
— А ти хто? — спитав Джебе найвищого «бродника».
— Мене звуть Плоскиня. Наші бродники обрали мене своїм воєводою.
Джебе негайно послав нукерів до Субудай-багатура сказати: «Приїжджай! Спіймано потрібних нам людей».
Нукери прискакали назад з такими словами: «Субудай-багатур сидить на килимі. Біля нього торба бобів. Він сказав: «Не поїду, зайнятий…»
Бродник Плоскиня зауважив:
— Це значить: «Хто за ким плаче, той до того й скаче».
Джебе залишив під вартою всіх спійманих бродників, а сам разом з Плоскинею, оточений нукерами, вирушив до Субудая.
На загасаючому багряному небі виразно чорніли три юрти Субудая. Над ними звивалися димки і стирчали військові значки-жердини з кінськими хвостами і рогами буйволів. Субудай сидів у юрті на перському шовковому килимі. Освітлений тремтливим світлом багаття, він лівою рукою виймав із строкатої торби боби і старанно розкладав їх дивними довгими низками.
— Хто це? — спитав Субудай. На мить він втупився виряченим оком у Плоскиню і знову зайнявся бобами. — Сідай, Джебе-нойон.
Джебе сів на килим біля Субудая і байдуже скоса позирав на те, що робив багатур. Ніколи він не міг наперед розгадати, що зробить старий барс з відгризеною лапою.
Бродник Плоскиня, високий, ставний, з широкою рудою бородою, що спадала на груди, бистрими очима оглядав юрту і щось прикидав у думці. Він, як і раніше, стояв шанобливо біля входу. Його вартували двоє обвішаних зброєю монголів.
142
Джебе висунувся з рядів простих нукерів. «Тому, що Джебе був хороброю людиною. Чінгісхан дав йому командування над десятком; тому що він добре служив, — зробив його сотенним беком; тому, що він виявив ретельність і запал, — став тисячником. Згодом Чінгісхан дав йому бекство тьми (тумена), і довгий час він служив у почті, ходив з військом і зробив добрі послуги» (Рашід ад-Дін).