Сімнадцять спалахів весни

«А коли Даллес не політик і навіть не політикан? — розмірковував Штірліц. Він сидів на лавці біля озера, згорбившись, насунувши на очі кепі, гостріше, ніж завжди, відчуваючи свою самотність. — А що, коли він просто ризикований гравець? Можна, звичайно, не любити Росії і боятися більшовиків, але ж він мусить розуміти, що стикати Америку з нами — це значить прирікати світ на таку страшну війну, якої ще не було в історії людства. Невже зоологізм ненависті такий сильний у людях того покоління, що вони дивляться на світ очима застарілих уявлень? Невже дряхлі політикани й старі розвідники зможуть зіткнути нас лобами з американцями?»

Штірліц підвівся — вітер з озера був пронизливий; він відчув, що змерз, і повернувся до машини.

Штірліц поїхав у пансіонат «Вірджінія», де зупинився професор Плейшнер; той написав про це в листівці: «Вірджінський тютюн тут дуже добрий». У «Вірджінії» було порожньо: майже всі постояльці поїхали в гори. Закінчувався лижний сезон, засмага в ці тижні була якоюсь особливою, червоно-бронзовою, і довго трималася, тому всі, хто мав хоч невеличку можливість, поспішали в гори: там ще лежав сніг.

— Можу я передати професорові із Швеції, я забув його ім'я, кілька книжок? — запитав він у портьє.

— Професор із Швеції вистрибнув з вікна й помер.

— Коли?

— Позавчора, здається, вранці. Пішов такий, знаєте, веселий і — не повернувся.

— Який жаль!.. А мій друг, теж учений, просив передати йому книжки. І забрати ті, які були в професора.

— Подзвоніть у поліцію. Там усі його речі. Вони віддадуть ваші книжки.