Кілька років зими

Він лежав на підлозі біля вівтаря, вкритий кількома ковдрами й пледами. Навколо нікого не було, лише клубочився жовтий туман. Я присів поруч. Священик повернув до мене сиву голову і довго мовчки дивився переляканим поглядом.

— Хто ти такий? — нарешті глухо спитав він.

— Я Журналіст. Проте, як я сюди потрапив, не відаю, — відповів я.

— Це мало хто відає, — прохрипів Священик. — Навіть я не знаю, як мене сюди занесло. Напевно, через якусь жінку. Всі біди на світі трапляються через цих клятих створінь — жінок. От і сьогодні… Боже, я ж хотів убити себе! І пощо?!! Через Марію, звісно… Це вона забрала в мене розум, зробила нікчемою і самогубцем. Це великий гріх, та я не міг по-іншому. Тепер я не хочу жити. А найстрашніше те, що мені тепер немає для чого повертатися назад! Без неї я не хочу повертатися, а вона й чути не хоче про мене… Я все одно зроблю те, що задумав, і ніхто не стримає мене, — Священик замовк.

Я не знав, що йому відповісти, а тому вирішив йти далі. Вже у дверях мене наздогнав його хрипкий голос:

— Ти ніколи не повернешся назад. Хто потрапив сюди, навіки лишиться Зниклим Безвісти, бо воскреснути у Світі Живих вдається лише одиницям! Не сподівайся, що хтось покличе тебе з того боку. Не йди туди чекати, бо так і проведеш все життя біля цього клятого Мосту. І не слухай Марію, не дивись їй у вічі, бо пропадеш! Вона єдина, хто… — Священик знову замовк.

Я тихо причинив за собою двері церкви і вийшов у туман. На вулицях було порожньо. Лише зрідка у вікнах і дверях чорних будинків зринали і одразу ховалися стурбовані обличчя мешканців цього дивного поселення. На центральній площі містечка, окрім церкви і найбільшого будинку Бургомістра, стояла одноповерхова довга таверна з нахиленим до самої землі дахом і врослими у брук віконцями. Я вирішив зазирнути і туди…