Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя
- Автор: Бретт Регина
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 9786171216099
- Переводчик: Вера Кучменко
- Жанр: Самосовершенствование
Электронная книга - «Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя». Краткое содержание книги:
Ця книжка допоможе знайти себе і своє покликання. Адже робота – це не просто діяльність, за яку вам платять гроші, – це вагома частина вашого життя. Тож витрачати свої години та дні треба на те, що дійсно робить ваше життя змістовнішим.
Іноді ми й самі є тими, хто потребує другого шансу, а іноді саме від нас залежить, чи отримає його хтось інший. Нерідко трапляється і те, й те. Так було з найсуворішим босом у моєму житті.
Історії за його участі були справжніми легендами. І здебільшого правдивими. Сміттєві кошики літали в повітрі. «Рубалися» голови. Дорослі чоловіки плакали. Мій перший редактор Джон Коул був таким собі Лу Ґрантом[1] на стероїдах. Він виділив мені стіл під дзвінком, який починав дзеленчати щоразу, як у нас починався дедлайн. Сидіти під дзвінком було не так погано, як біля виходу з його кабінету в редакції «Lorain Journal». Гніву Джона боялися всі. Він звільняв працівників і знову брав їх на роботу — іноді це траплялося протягом одного дня.
Якось йому настільки не сподобалося побачене в газеті, що він видерся на стіл посеред редакції новин, виголосив довгу тираду про те, що йому вже несила це терпіти й краще померти, а тоді влігся на підлогу.
А одного разу фотограф показав йому світлину черниці, яка хлюпалася в озері Ері у своїй рясі.
— Що ти про це думаєш? — запитав мене Джон. Підступне запитаннячко. Цікаво, а йому подобається?
— Гм, вона цікава? — припустила я.
— Ні, — відповів Джон. — Це кліше.
А потім роздер фотографію на дрібні клапті й висипав їх до ніг фотографа.
Джон був дуже суворим. Поряд із ним і ми поступово ставали такими. Він належав до того типу керівника, який змінює вас назавжди. І багато років потому ти все ще відчуваєш відбиток, який залишився у твоїй душі, — як і шрами. Він став редактором газети у віці 29 років. Люди, які з ним працювали, зазвичай характеризували Джона одними й тими самими словами: мінливий, вимогливий, розумний, безстрашний, запальний, діловий, грубий. Вони називали його «хрестоносцем, який прагне здолати корупцію», чоловіком, який прославляє правду й нікого не боїться.
Джон стояв за нас горою. Я часто чула, як він волав у слухавку: «Це мої репортери! Якщо у вас проблеми з моїми репортерами, у вас проблеми зі мною!»
Кінець проблем.
Коли я була ще зовсім «зеленою», якось один репортер перекинув на мене роботу, що її мав зробити, але не хотів. Це означало, що мені доведеться працювати допізна, а я вже мала завдання написати матеріал про міську раду. Я сиділа за робочим столом та витирала сльози.
— Бретт, а йди-но сюди! — гукнув Джон.
Він закликав мене стати більш непохитною. «У моїй редакції не плачуть», — проревів він. О, якби ж то він знав, скільки сліз пролилося в його редакції!
— Не дозволяй людям собою маніпулювати, — кричав він.
Дивно, але коли я вийшла з його кабінету, то вже почувалася набагато краще, неначе він налив мені порцію «еспресо хоробрості». А потім Джон зателефонував тому репортерові, і я щосили намагалася не усміхнутися, поки він кричав у слухавку. За кілька хвилин працівник підійшов до мого столу і, не дивлячись мені в очі, попросив віддати його завдання. «Джон сказав, що ти можеш іти додому», — сказав він.
Джон дбав про «правильні» речі. Завдяки йому я засвоїла, що людина ніколи не буває надто «маленькою», щоб не мати значення, і водночас не буває надто «великою», щоб не почуватися вдячною.
Я пропрацювала з ним лише півроку, коли одного дня — тоді в нас якраз був дедлайн — задзвонив телефон. Під «тривожним дзвінком» уже сидів інший молодий працівник. Той дзвінок уже от-от мав затихнути, коли секретарка простягла мені аркушик із номером телефону та незнайомим ім’ям. Я зателефонувала за цим номером, і на тому кінці мені відповів Джон Ґрінмен із «Beacon Journal». Він не мав жодного стосунку до матеріалу, над яким я саме працювала, тож я сказала, що в мене дедлайн, і поклала слухавку.
А тоді мене приголомшила думка: «О ні, я щойно власноруч зруйнувала своє майбутнє!» Я обірвала розмову з редактором газети, у якій мріяла працювати! Ще одне жахливе перше враження.
Коли я йому знову зателефонувала, він зізнався: його вразило те, що я ставлю дедлайн на перше місце. І запропонував прийти на співбесіду.
Того року — 1986-го — сер Джеймс Ґолдсміт хотів захопити найбільшу компанію і роботодавця в Акроні — «Goodyear». Газета відрядила всіх найкращих бізнес-репортерів для висвітлення цієї масштабної події. Їм потрібен був іще один бізнес-журналіст, який готував би матеріали про менш важливі новини.
1
Лу Ґрант — персонаж однойменного американського драматичного телесеріалу, головний редактор одного з таблоїдів Лос-Анджелеса. (Тут і далі прим. перекл.)