Про любов. Школа пані Фреймут
- Автор: Фреймут Ольга
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: SNOWDROP
- ISBN: 978-966-97793-2-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Про любов. Школа пані Фреймут». Краткое содержание книги:
Чи змінилася любов за багато століть? Наразі ми травмовані ритмом життя: а як же встигнути ще й кохати? По-справжньому, як у старовинних романах…
Але й на романи немає часу — коли читати?
Тому у коротеньких есеях та новелах класиків досліджуємо тему любові. А щодо сучасної… У цій книзі Оля Фреймут дебютує як авторка есеїв і дарує своїм читачам щасливу нагоду пережити справжню любов разом з нею. Ця чиста, біла книга переплетена любов’ю, — також і до вас…
25. Олександр Корнійчук 1905
26. Едмон де Гонкур 1822
27. Олена Благініна 1903
28. Томас Мур 1779
29. Петро Карманський 1878
30. Константина Малицька 1872
31. Микола Успенський 1837
Оля Фреймут. Обід в Альпах
Печаль опосіла душу. Повітря в ресторані, пронизане запахом ялівцю та оленини, хотілося процідити крізь друшляк. Щоб стало дівичо свіжо — як у горах за вікном.
Він сидів нерухомо — пам’ятник, який повільно рухає устами, пережовуючи їжу. Найкрасивіший у залі — змарнований шедевр у музейних клунях. Люди за столиками навколо нього були лиш тлом: замурзані шоколадом діти, старенька пара, що попри обмеження у віці, не здавала молодість — пережовувала твердувату для зношених щелеп телятину «веллінгтон». Навіть гора Мон Блан була його фоном — неприступна вершина, подивована зухвальством, що до неї повернулися спиною, вперше завагалася у своїй висоті. А вона, жінка, що відсвяткувала вчора ювілей дуелі за себе, чомусь стала недоїдком пристрасті — тінню його. Всі меншали після знайомства з ним. Мав такий дар: обстругувати дашки, колоти промінці звізд, затинати промовистих.
Вона, що сиділа навпроти, одразу за сільничкою та глеком з водою, стала і тінню, і пагорбом. Так раптово втратила велич, що навіть не встигла адаптуватися — волосся ще заквітчане едельвейсами, а ноги вже заколоджені калабанями.
Життя поруч із ним вимагало вивчення нової мови — наче іноземної. З ним потрібно було розмовляти безсловесно: поглядом, зафіраненим покорою обличчям. Опанувала, збагнула. Жестами не надто зловживала. І дитяті дворічному легше — «мама», «тато», «цьом», «лю». Заздрила таким словниковим скарбам — стільки можна донести ними світові!.. А вона — вчора в руті та павутинні хмар, з даром промовляти до стихій — нині сиділа безпорадна в цьому альпійському ресторані — так високо і так низько, — раптова душевна каліка, і тихо їла обплавлену сиром картоплю під морквяною стружкою, підсолену непомітною сльозою.
Учора все було іншим. Хто дає дозвіл на переписування долі? Вже ж не Господь — він помер за право цієї жінки бути щасливою у зів’ялих полинах. Сама й винна, бо згрішила, порушила Першу заповідь: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене». Вона ж поклонилася ідолові — ясноокому, недосяжному та студеному. Тепер замість легкої розмови про нинішнє та завтрашнє, замість покропленого мрією слова про любов — тихе, безособове речення: «Як смачно, правда?».
Він не відповів. Йому не смачно. Не цікаво. Не лячно. За неї. Він — пам’ятник полеглим від любові. Йому до підніжжя мештів «Прада» знесуть квіти його ж жертви. А вона? Хотілося спитати, чи пам’ятає він, як її звати? Натомість: «Десерт? Чого стільки запитань? Набридло розмовляти. Хочу просто мовчати.»
І вона покірно схилила голову...
Досить! У неї новина! Вона не може мовчати, щоб він її почув. Вона взагалі народжена розмовляти. Чому вона — володарка Щасливої Долі — раптом змаліла, перейшла на шепіт. Хто він? Нащо він? Не хоче вона німої тарти з ягодами, вона хоче сказати. Сказати, що підстриже волосся. Закурить на вершині Мон Блан — так, вона туди підійметься! Тільки на вершині він втратить гнітючу велич, що задавила її злет, — стане сірою цяткою. Одним з... Їй треба йти.
Якийсь пан за столом біля каміна відсунув погляд від своєї дами, втупився в неї. Ага! Подіяло, чарівниці не калічіють. Але їй не треба цих тавтологій: погляду — любові — серця у довічне ув’язнення. Не тепер. Спершу треба на вершину. Встала. Полотняну серветку різким рухом на стіл — аж краєчком у його тарілку.
— Ти куди?
— На Мон Блан.
— Чого?
— Там мене зачекалися.
— Ти захворіла?
— Ні, зцілилася. Приходь, адреса за твоєю спиною. На долині нам не вижити. Тільки вдягнися тепліше.
Шамоні, 8 січня 2017 року; Київ, 10 січня 2017 року
Я родом з Нового Роздолу, крихітного міста. Але всім кажу, що львів'янка. Ми зі Львовом схожі — гонорові, з історією і нікому не байдужі.
О. Фреймут
Юрій Винничук. Жити на ґлянц
Як то є — жити на ґлянц?
Це — жити по-львівському
У Львові, і загалом у Галичині, приватний будинок називають «кам’яницею», але колись львів’яни вживали для приватного будинку інше слово — «реальність». Кам’яницями називалися тільки кількаповерхові будівлі, у яких їх власник, «кам’яничник», винаймав помешкання квартирантам.
Але як хтось мав на візитівці напис «власник реальності», то це викликало неабияку повагу, давало підстави думати, що перед вами солідний чоловік, з яким можна мати справу. Нині у некрологах пишуть «кандидат наук» чи там «майстер спорту» і ніколи — «власник кам’яниці». А перед війною слова «власник реальності» частенько траплялися в різноманітних оголошеннях та некрологах, засвідчуючи поважність особи. Але ще більшу повагу викликав власник посесії, бо у це поняття входив не тільки будинок, але й ділянка землі довкола нього з подвір’ям і садом.