Ті, кого немає
- Автор: Клімова Світлана, Клімов Андрій Анатолійович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: ООО «ЛитРес», www.litres.ru
- Переводчик: Р. Трифонов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ті, кого немає». Краткое содержание книги:
– Алло, – хрипко видихнула Олександра, важко опускаючись на стілець. Рука була волога від поту, і трубка ледь не вислизнула.
– Чому ти залишаєш удома мобільний? – голос невістки дзвенів від крайнього збудження. – Я ледь вибила з твого Сергія цей номер! Конспіратори…
– Що сталось, Інно? – запитала Олександра. – Я сьогодні в інтенсивній терапії, це далеко звідси. Кажи швидше!
– Мені конче потрібен класний ветеринар. Знайди, будь ласка, а то наш постійний поїхав кудись, а місцевому коновалові я довірити кішку не можу. Тварина сама не своя…
– Добре, я ввечері перетелефоную.
– Навіть не думай! Лікар потрібен просто зараз! Сашо, щось не так. Я зовсім голову втратила. Ну я тебе дуже прошу!
– Добре. Тільки заспокойся й не кричи. Дай поміркувати… Знаєш що – передзвони мені сюди хвилин за п’ять-десять.
На іншому кінці лінії миттєво відключилися.
Олександра поклала слухавку на місце, потім знову підняла і з пам’яті набрала домашній Марти Янівни, у якої, як вона пам’ятала, начебто був пес – чорний пудель Соломончик.
Через три хвилини з’ясувалося, що пудель ще рік тому відправився в собачий рай, зате вона одержала номер мобільного найкращого міського ветеринара і його адресу. Олександра відчула докір сумління, коли на півслові обірвала балакучу Марту Янівну, що поринула в спогади про пуделя, і зараз же знову пролунав дзвінок.
– Ну що в тебе?
– Записуй. Телефонуй просто зараз і домовляйся. Записала? Пошлешся на доктора Куйжель… І ще, люба. Мені терміново треба з тобою дещо обговорити. Віч-на-віч.
– Ну то їдьмо разом. І мені буде спокійніше, – захопилася невістка.
– Я до шостої чергую. Раніше не вирвуся.
– Гаразд. Аби тільки оцей Борис Наумович виявився в місті… Спасибі, пташко моя! Ми тебе підхопимо.
«Спасибі не відкараскаєшся…» – уже на ходу, повертаючись у палату, сумно посміхнулася Олександра.
Родіон зустрів Олександру рівно о шостій біля виходу з корпусу, і вони жваво поїхали на зазначену Мартою Янівною адресу.
Маститий ветеринар не тільки виявився на місці, але й люб’язно погодився оглянути хвору кицьку в приватній лікарні, яку сам же й очолював. Для цього довелося заїхати до нього додому, забрати світило й доправити в клініку, де черговий лікар одразу ж узяв усі необхідні аналізи.
Олександра шалено втомилася: за весь день вона встигла ковтнути тільки кілька галет і каву з термоса чергового ординатора, симпатичного парубка, який панічно боявся відповідати на питання батьків прооперованого хлопчика. Довелося самій заспокоювати здуріле від тривоги молоде подружжя. Потім знову біганина… Усе це переплутувалося з думками про Валентина.
Провівши Інну до приймальні ветлікарні, вона повернулася до машини, тим більше що сигарети залишилися в сумочці на задньому сидінні. «Рено» був притертий до бордюру; щойно вона наблизилася, племінник вимкнув музику й вибрався на повітря.
Олександра клацнула запальничкою та обережно поцікавилася:
– Що батько?
– Шаленіє й кипить. Особливо з приводу ювілею. Збирає купу народу. Ви будете?
– Запрошення надійшло, а там подивимося… Ти не в курсі, хто приїде?
– Більш-менш. Список складали батьки – щоб усі були сумісні і не нудьгували. Кілька батькових ділових партнерів з дружинами, дехто з сусідів по селищу, мамина приятелька – лікарка-дієтолог… Головна фішка – обласний прокурор, це той, у якого ідіотська чотириповерхова дача, схожа на пагоду, в нас у селищі. Такий собі Шерех. Знаєте такого?
– Ні. Звідки?
– Обідав у нас одного разу.
– Не сподобався тобі прокурор?
– А що мені до нього? – Родіон хмикнув. – Я так-сяк знайомий з його дочками – наче нормальні дівки…
– Ти Марту забрав з дачі? – Олександра змінила тему.
– Питаєте! Доправив як належить. Тільки обідати зі мною вона відмовилася навідріз.
– Нічого дивного. Її ніколи не змусиш нормально поїсти…
З далини почувся схвильований голос невістки, потім заспокійливий баритон світила.
– Ідуть, – промовила Олександра. – Підкинеш мене хоч до площі?