Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– Або Рабинович в Ізраїлі! – жартує хтось.
– Не знаю, не бував! – парирує Шева.
– Або Іванов у Росії!
– Я там двох, як мінімум, знаю! – похмуро відповідає Шева, натякаючи на відомі пики з керівництва Російської Федерації.
Шева – не балагур і не душа компанії, він говорить лише тоді, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйоні і дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боєць. Він середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий і сильний. Мені часто хочеться запитати, де він працював, де служив, звідкіля це вміння працювати зі зброєю? Та навіть наші дружні стосунки не дають мені права ставити такі запитання. Захоче людина – розповість сама. Коли Шева хмурить чоло, то стає схожим на свого тезку – поета з відомого портрета, тільки без вусів і шапки, і ти так і чекаєш, коли він скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дійсно каже, тобто цитує Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно російськомовна людина – мені здається, що поруч із нами справді воює реінкарнований Кобзар.
Ранком збираємося зовсім швидко. Дивно, але після майже безсонної ночі ми сповнені сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси і машини, і ми оминаємо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декілька «коробочок» 17-ї танкової бригади, ними командує капітан Апіс, широкоплечий міцний чоловік. Наш план – обігнути укріпрайон противника. Біля села Грабське помічаємо кілька небіжчиків, одягнутих у дивну форму.
– Козачки, – пояснює Шева. – «Велике Військо Донське». Бачиш, як придуркувато вдягнені? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приїхали. Вояки з них ніякі, зате мародери – знатні.
У Грабському ще з початку серпня, коли із наших тут ще нікого й близько не стояло, тримають оборону на блокпості (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територіальної оборони, і хлопці з 17-ї танкової. Як вони витримують тут постійні обстріли й атаки сепарів, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройські тримає оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всі основні магістралі до Іловайська. На одному з цих блокпостів хлопцям зовсім тяжко. У них поранено і госпіталізовано командира, потрібна броня, але ніякої броні їм, звісно, не дають, взагалі нічого не дають і нічого не кажуть, окрім матюків по рації та оптимістичної, але тупої команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопців, починаєш поважати свою країну. В середині серпня наші бійці допомагали їм зачищати село, з тієї пори ситуація з обстрілами мало змінилася, щоправда, тепер вони відповідають обстрілами на обстріли і тримають сепаратистів на дистанції. Через Грабське йтиме постачання харчів та боєкомплекту підрозділам, які зайдуть сьогодні в Іловайськ, тому від мужності хлопців із 40-го тербату, 17-ї танкової та інших підрозділів, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успіх операції. Нас вітає молодий лейтенант-танкіст із позивним Гліб, поруч із ним пес із позивним Полковник ганяється за куркою з позивним Прапор. Капітан Апіс і летьоха Гліб підуть на штурм разом із нами. Прапор і Полковник залишаться на блокпосту і згодом геройськи загинуть.
В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарі підозріло легко, без жодного пострілу. Як і казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли і зачистили кілька кварталів приватних будинків, батальйон закріплюється і розставляє дозори по периметру. Штаб і базу розташовуємо в школі. Ми не зустріли тут поки що жодного сепаратиста, а всі місцеві мешканці сидять у погребах і не наважуються навіть голови підняти, не кажучи вже про вийти надвір – постійно тривають обстріли з обох боків.
Шева ривком відкриває двері погреба, я кричу вниз:
– Всім вийти з піднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руці – граната. Якщо відчую щось підозріле, я обов’язково кину її вниз.
З погреба виходять тільки жінки, діти і бабусі. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателі, бандерівська наволоч.
– Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, – абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського.
Проте вони щиро здивовані тим, що майже всі «карателі» говорять російською, і не готові сприйняти цей факт, як очевидну даність, підозрюючи нас у лінгвістичному шахрайстві.
– Ви звідки самі? Навіщо до нас прийшли? – кидають у нас мирні запитання, як шматки багнюки. Вони голодні та злі.
Деякі бійці називають міста і селища Донбасу, звідки вони родом, показують свої паспорти з реєстрацією, і місцеві починають потихеньку розслаблятися, ще кілька хвилин спілкування – і крига скресає, і вони вже беруть їжу, яку ми пропонуємо.