Чужинець на чужій землі

Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися від вітру, і чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся її руки.

— Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, міс Бордмен.

— Дякую, Джеку. — Вона побачила таксі з відчиненими дверима, готове рушити будь-якої миті.

Джилл підійшла до нього і сіла. З її язика вже майже зірвався двозначний комплімент Бену за відвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксі виявилося автоматичним; двері зачинилися, машина піднялася у повітря й описала коло. Коли таксі перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидінні.

Таксі зупинилось на громадській парковці над Олександрією, і там Бен Кекстон сів у машину; таксі знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена.

— Які люди! Відколи це твій час став таким цінним, що ти відправляєш робота забрати жінку?

Він нахилився, поплескав її по коліну й спокійно промовив:

— На те є причини, крихітко, є причини... Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе.

— Чудово!

— І ти не можеш собі дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цілую твої маленькі ніжки... Але так було треба.

— Хм... У кого з нас моральний розлад?

— В обох, і в кожного по-різному, Джилл. Я ж журналіст.

— Я вже думала, що ти хтось інший.

— А ти медична сестра в лікарні, куди вони привезли Людину з Марса. — Він витягнув руки й знизав плечима.

— Продовжуй. Тому я не гідна зустрічі з твоєю матір'ю?

— Тобі дати карту, Джилл? Тут більше тисячі репортерів, не рахуючи прес-агентів, жадібних до грошей нишпорок, вінчелів[6] та ліппманів[7], які масово прибувають сюди з того часу, відколи приземлився «Чемпіон». Кожний з них намагається взяти інтерв'ю у Людини з Марса — і я теж. Наскільки мені відомо, це ще нікому не вдалося. Думаєш, було б розумно, якби нас побачили разом біля виходу з лікарні?

— Хм... Напевно, ні. Але я не дуже добре розумію, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса.

Він глянув на неї.

— Та звісно ж, що ні. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти зустрітися з ним. Саме тому я і не хотів, щоб хтось бачив, як я тебе забираю.

— Що? Бене, ти перегрівся на сонці. Його охороняють морські піхотинці. — Вона думала про те, що їй самій варта не завдасть значних труднощів, проте вирішила про це не згадувати.

— Так і є. Тож і обговорімо це.

— Не розумію, про що тут іще говорити.

— Пізніше. Я не маю наміру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеїнами та етанолом. Спершу поїмо.

— Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалію»? Ти тепер так багато заробляєш?

Кекстон спохмурнів:

— Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?

— «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам'ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.