Заїр

Але я вже не той, хто колись мріяв стати бодай кимось, я став самим собою. Я пастух, що переходить через пустелю, але де той Алхімік, який допоможе мені прийти туди, куди я хочу прийти? Коли я закінчую свій новий роман, я майже не розумію, до якого, власне, жанру він належить: він здається казкою для дорослих, а дорослі значно більше цікавляться книжками про війну, про секс або про те, як прийти до влади. Та, попри мої сумніви, видавець публікує книжку, й читачі знову записують її до бестселерів.

Минають три роки, моє подружнє життя безхмарне, я роблю те, що мені подобається робити, з’являється перший переклад моєї книжки, потім – другий, і успіх, повільний, але стабільний, розносить мою літературну славу на всі чотири сторони світу.

Я вирішую переселитися до Парижа – адже там літературні кав’ярні, там письменники, там культурне життя. Проте відкриваю, що нічого з цього вже не існує. Кав’ярні, обвішані портретами людей, які створили їхню славу, перетворилися на заповідники для туристів. Переважна більшість письменників дбають насамперед про форму, а не про зміст, вони намагаються бути оригінальними, але досягають лише того, що їхні твори стають смертельно занудними. Вони замикаються у своєму світі, і я взнаю надзвичайно цікавий вираз із французької мови: renvoyer l’ascenseur . Це приблизно означає: «Ти – мені, а я – тобі». Тобто я вихваляю твою книжку, а ти – мою, і в такий спосіб ми створюємо новий культурний простір, здійснюємо революцію, стаємо творцями нового філософського мислення, ми спільно страждаємо через те, що ніхто нас не розуміє, але зрештою такою є доля всіх геніїв минулого, бути незрозумілим для свого історичного часу – невід’ємна особливість великого митця.

Ті, хто дотримуються тактики «ти – мені, а я – тобі», спочатку досягають певного результату: люди не наважуються відверто критикувати те, чого не розуміють. Але згодом вони усвідомлюють, що їх ошукали, й перестають вірити критикам.

Інтернет із його простою мовою починає змінювати світ: нові письменники силкуються донести до широкої публіки свої слова та своє розуміння. Я приєднуюся до цих нових письменників, зустрічаючись із ними в кав’ярнях, про які ніхто не знає, бо вони ще не встигли прославитися й прославити ці кав’ярні. Я самотужки намагаюся вдосконалити свій стиль, а у свого видавця навчаюся мистецтва «співучасті».