Не йди
- Автор: Мадзантини Маргарет
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-1335-7, 9786171213340
- Переводчик: Виктор Степанов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Не йди». Краткое содержание книги:
Мамине обличчя постало в мене перед очима. Та не одне, а всі її обличчя, що я пам’ятав, до найостаннішого на похороні, коли я попросив гробарів зачекати ще хоча б хвилинку. Я сердито мотнув головою, щоб прогнати цю думку.
Зараз я піду до своєї машини, розрахуюся з механіком, заведу двигун і поїду до Ельзи. У неї ще буде вогке волосся. Вона ходитиме в рожевій ажурній сорочці. Ми поїдемо в ресторан, там сядемо за столик у кінці залу, куди в темряві проникають вогні з затоки. Я посаджу її за кермо, а сам покладу голову їй на плече…
Вона не здавалася мені здивованою, навпаки, було таке враження, що вона на мене чекає. Жінка почервоніла, відступаючи назад, щоб впустити мене. Мимоволі я незграбно зачепив шафу коло стіни. Порцелянова лялька впала на підлогу. Я нахилився підняти її.
– Не переймайтеся, – заспокоїла вона, хитнувшись до мене. На ній уже була інша майка, біла, з яскравою квіткою зі стразів. – А що з машиною? – прошепотіла вона.
Її голос звучав невпевнено. На губах не було помади. Я подивився їй за плечі, прибране жалюгідне житло здавалося мені ще сумнішим. Але я не відчував огиди, навпаки, мені стало несподівано приємно від цього убозтва.
– Її ремонтують.
Я почув, як вона терла долонею об долоню в себе за спиною. Потупила очі, потім підвела їх. Мені здалося, що вона ледве-ледве похитувалася, а може, я просто сп’янів.
– Хочете зателефонувати?
– Так.
Знову я повернувся в її кімнату, знову провів рукою по синелі попелястого кольору. Подивився на телефон, я подивився на нього, як на якийсь пластиковий прилад, який мене ні з ким не з’єднає. Навіть не доторкнувся до нього, засунув шухляду в комоді. Поправив розп’яття, що висіло криво на стіні. Підвівся й попрямував до дверей, хотів піти звідти та й усе. Голова від горілки стала якоюсь дурною. Мабуть, не поїду до моря, мабуть, повернуся до міста, ляжу спати, не хочу нічого й нікого.
– Ну як, додзвонилися до когось?
– Ні.
У неї за спиною цей давно погаслий камін, порожній і чорний, наче беззубий рот. Я беру її за руку й міцно тримаю. Вона часто дихає, широко розкривши рота. Її дихання, як у миші. Від цієї несподіваної близькості обличчя в неї перекривилося. Її підпухлі очі розширилися й бігають під віями, немов дві тваринки, що опинилися в клітці. Я викручую їй руку. Вона така чужа й така близька для мене. Думаю про соколів, про той жах, який вони на мене наганяли в дитинстві. Піднімаю руку, щоб далеко її закинути, з її брязкальцями та її убозтвом. Але хапаю ту квітку зі стразів і тягну до себе. Вона намагається вкусити мене за руку, але їй це не вдається. Я ще не знаю, чого їй треба боятися, не знаю своїх намірів. Знаю тільки, що другою рукою я міцно схопив її шорстке волосся й тримаю, як качан кукурудзи. Потім я кусаю її, в’їдаюсь у підборіддя, у її задерев’янілі від страху губи. Вона починає стогнати, тепер вона має на це причину. Ось я вже зірвав з неї цю квітку зі стразів, рукою мацаю її маленькі груди. А ось мої руки між її кістлявими ногами. Вона жахається моєї несамовитості. Схиляє голову, піднімає свою слабку тремтячу руку. Діставшись рукою до бажаного місця, а воно в неї таке ж худе, як і вона сама, я дістаю свій пристрій. Швидко притискаю її до стіни. Та вона ще й до того вже була, як маріонетка з жовтою головою, що не може сама рухатися. Піднімаю її за підборіддя. З мого рота їй у вухо тече слина, що потім збігає їй на спину, а я тим часом рухаюся в цьому «суповому наборі», наче хижий птах у захопленому гнізді. Так я знищую її, себе, ці дурні півдня.