Гумовий Київ рожевих мрій
- Автор: Кожухов Денис
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-36-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гумовий Київ рожевих мрій». Краткое содержание книги:
Поїзд метро їхав швидко, та я мав дещо швидше і прудкіше за нього — мої думки. Вони вже були на Петрівці. Ми весело жартували, тому час минув непомітно. Не встиг я отямитися, як переді мною, наче з-під землі, виникла зграя нефорів викличної зовнішності. Назвавши кожний свій «нім» (по яких ці люди себе ідентифікували), вони, природно, захотіли взнати і мій «німчик».
— Йозеф! — назвав я себе, задерши догори носа і виліпивши на обличчі, щонайменше, арійський образ.
Товариство перезирнулося, утім, ворожості в їхніх очах я не побачив — мене прийняли.
Ми добре провели час: грали на гітарі, зловживали пивом і спілкувались. Я вже не задавав своїх каверзних питань, а просто мило, хоча й уважно, крізь легкий туман хмелю, уважно спостерігав за кожним з них.
1) Берсерк — шістнадцятирічне дитя в шкіряних штанях і з пухом на тому місці, де у чоловіків, за усіма законами фізіології, повинна рости борода. Світле волосся, блакитні очі, миле, майже дівоче обличчя. Якби Берсерк був собакою, то безперечно англійської породи. Взагалі, чоловік нешкідливий, але й корисного від нього я почув менше, ніж з’їв їжі того пісного для мене дня.
2) Елоріен — дівчина Берсерка. Нічого особливого. Якщо не вважати за особливість те, що вона вже виглядала досвідченою самицею і була набагато доросліша за свого обранця. Ще б пак, обкрутила молодого, симпатичного хлопчика і рада, що відкусила від життя бодай якийсь смачний шматочок. Трохи сутула, невиразні риси обличчя — така собі типова сіра миша з жовтими зубами.
3) Просто особа — органічна істота, переважно людина, стать чоловіча, з помірною волосистістю… утім, ця людина вирішила залишитися невідомою. Він не привітався, і його обличчя виразно свідчило, що йому ця компанія не подобається, а знаходиться він в ній лише через дівчину на ім'я Олена, яка, хоч і була в готичному прикиді, ніяких німічних матюків собі не вигадувала, а назвалася просто, попередньо виставивши руку вперед для поцілунку:
4) Лєночка.
Я, звісно, руки не поцілував, позаяк був нашуганий вірусом туберкульозу (жарт, га-га), але доброзичливо посміхнувся і, обережно узявши її протягнуту кінцівку двома своїми пальцями, потрусив, імітуючи церемонію привітання.
5) Вікінг — особа, яка невідомо чому трималась за свої ребра, мовляв, побував у бійці. Мені здалось, — а так воно, либонь, і було — що він просто набиває собі ціну перед дівчатами і ненав'язливо демонструє, який з нього герой. Особливо Вікінгу подобалось, коли його жаліла Олена: тоді він складав губи у трубочку і ухкав щосили, як поранений гібон. Розпатлане, наче в казкового лісовика, волосся стирчало віхтями в різні боки, хитрі очі брехуна і неприємне розташування підгнилих зубів у роті, створювали враження, я б сказав, трохи відштовхуюче. Він безперечно належав до яскравого типу балаболістів і тараторів, бо безперестанку торохтів, як задрочений мопед. Так вже вийшло — я спілкувався частіше з ним, ніж з іншими — треба було ж якось підтримувати бесіду.
6) Тон — останній персонаж цього феєричного набріду, до якого я потрапив з ласки Долі. Як же я був здивований, коли Альона, дівчинка, на яку я поклав око, снуючи плани щодо подальшого розвитку наших стосунків, вона навіть подобатись мені почала… так-от, Альона підійшла до цього акселеративного юнака, і вони, захлинаючись власною слиною, почали лизатись, навіть відчайдушно вилизувати один одного — він був її хлопцем. Приємного було мало — менше, ніж дірка в дулі миші, яка щойно народилась на цей немилий і такий, падло, складний світ.
Із Альоною мене Доля зводила ще кілька разів, тому що ми, як стало потім відомо, працювали на одному й тому самому майданчику, тільки вона трохи далі від мене, а решту нових знайомих я зустрічав у різні часи, в різних місцях і при різноманітних обставинах. Якось у мене з ними не вийшло тісної дружби — нудні й нерозважливі. Можливо, що і я не подарунок в сріблястій обгорточці, але те, що це коло людей мені не підходить — я зрозумів майже одразу. Про що можна говорити з людьми, які намагаються вважатися інтелектуалами, хоча такими не є? Я теж не належу до атлетів, у яких сіра речовина — найпотужніший м'яз, але подаю себе перед людьми-таким, яким є — не більше і не менше. Не зариваюсь і не цибаю вище голови, хоча інколи хочеться, наказуючи собі, як собаці: «Не можна, фу!». Врешті-решт, усі ми люди. Але попри все, мені ця компаха все одно не подобалась і я дуже швидко звідти вшився.