Тут могла б бути ваша реклама

«Gosh, іf he only weren’t such a damned good paіnter!»[12] – казала ти, сидячи в барі «У Крістофера» на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совіньйон, і тебе трошки розпружило – вперше за ті кембриджські місяці, запаморочливо легким, дерзновенним підняттям, ой випила – вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспівати, – Ліса і Дейв слухали, як малята різдвяну казку, забувши хрумтіти чіпсами, Slavіc charm,[13] ось як це в них називається, – ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломберні столики, так само як і низькі світла, що відсувають лиця у притемок, і чоловіків, скупчених при шинквасі за спогляданням бейсбольного матчу, і гул голосів, і ніч за далекими вікнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовті цукати ліхтарень, – все нараз, бо тільки так і дається увійти в світ чужого: приймаючи все нараз, усіма змислами, і ти це вміла, ти просто втомилася, за всі роки бездомних блукань, любити світ самотою – проходити анонімною й нерозпізнаною через сутеніючі аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морські узбережжя з надбігаючим шелестом прибою по ріні, вранішні готелі з кавою в холі, – «Where are you from?» – «Ukraіne», – «Where іs that?»[14] – ти втомилась не бути в цьому світі, втомилась волікти додому в зубах спрагло виссані з нього згустки краси й радісно лементувати: «Адіть, дивіться!» – але вдома, у твоїй бідній забембаній країні – країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів, – все воно якось ні до чого не кріпилося, провисало непритокмане й ото хіба тільки до виливу жовчі дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих іменнях і реаліях недосяжністю, натоптуваних домашніх самоуків (чомусь незмінно – на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснілих де-небудь в обласній публічній бібліотеці імені Ґрьоміна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардській «Вайденер» і де там ще, – ти втомилась нерозділеністю своєї любови до світу, і в тому чоловікові – щойно опинившись у нього в майстерні, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стін, назбируючи порохи, – ти блискавично вгадала свій єдиний, кругло-довершений шанс на несамотність отої любови, – саме тому, що він був such a damned good paіnter,[15] – але вже це Лісі з Дейвом годі було розтлумачити, ти й не намагалася, Ліса вражено всміхалася своїм неправдоподібно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, і очі їй волого блищали: What a story![16] О так, страшенно романтична love story – з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвісну машину він одної ночі взяв та й розгепав, казав, на друзки), із таємничим зникненням протаґоніста й від’їздом героїні за океан, з купою віршів і картин, а головне – з цим постійним, непередаваним наскрізним відчуттям, якому, власне, ти й улягла: відчуттям, що все можливо: той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі the land of opportunіtіes,[17] і що вже там серед тих opportunіtіes не чаїлося вготованим на майбутнє – смерть у черговій із ряду автокатастрофі (ні, Господи, ні, тільки не це!) а чи тріумфальний прохід по світових музеях, – наплювати, дарма, аби тільки виламатися, вимачкуватися з колії – з отої віковічної вкраїнської приречености на небуття.