Сватання на Гончарівці

Уляна. Чом же вони за такого парубка та не ідуть?

Стецько. Без сорому казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому!» – ось як кажуть. Се вже урагола мода стала, що усе за розумних хотять. Від сього і люди на світі переведуться. За дурних не ідуть, а розумних нігде узяти, от усі люди і повиздихають, а нових людей – тпррру! – нігде буде взяти!

Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, і тобі у вічі кажу.

Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю! на твою голову! Ти тільки сама кажеш; а мати каже, що я не зов'сім би то і дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там і дівка каже, батько каже, і мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцім я дурний, так вже нігде дітись!

Алексий. Оттак казали за-харківці, а як прийдеш свататись на Гончарівку, то й за-лопанці те ж скажуть.

Стецько. Матері трясця за-харківцям і за-лопанцям, коли так скажуть. А купці так не те кажуть.

Алексий. Хіба ж тебе і купці знають? Як же ти до них попав?

Стецько. Ось бач як. Послав раз батько,– та й близенький світ! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене коні! Машталір як уріже мене у се плече кнутом, як гикне: паді! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: відсіля коні, відтіля пани, так я шморг у лавку та й дивлюсь, що там робиться. А там купці, та так обдурюють панів, що на! (Смеется.)

Алексий. Чим же вони обдурюють?

Стецько. Еге! ось як. Увійде пані у лавку, уся така Цвяхована, як мак у полі. Бриль на ній… тільки що у вогород горобців полохати, та шовкове рядно нап'ято, а скрізь так і світиться…: (Смеется.) Вже я, братику, надивився!… От купець і подасть шовкової ганчірки шматок або хусточку діряву, що мені і на онучі її не треба, та і лупить грошики, скільки видно. А вона і хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собі, та думаю собі: купила добро, що і на підтичку не годиться. Аж ось мене купець і здрів, та і каже: чаво тебе, маладєць, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаєш, скинулись по слову та і стали приятелі. Далі зібралось їх чимало: і старі, і молоді, і лисі, і підсліпуваті, і усякої масті. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далі заставили танцьовати: як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далі і надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб те прийшов…

Алексий. Годі ж, Стецю; тебе і до вечора не переслухаєш. Тепер кажу тобі: просив тебе ласкою; не відкидаєшся? Так слухай же: от нас двоє і Уляна третя; тільки побереш рушники та побачу тебе з хусткою, то знай, що тільки тобі і на світі жити!

Стецько. Лиха матері! А я з хусткою та залізу аж у солому. Трясця там знайдеш!

Алексий. І там знайду, та й задушу…

Стецько. Ось тільки задуши, а я батькові скажу…