Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залущав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.
Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.
«Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю.– Яка ж ти гарна! які поетичні думи ти навіваєш на мене!»
Балабуха почутив, що під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.
– Але як же це ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік,– сказав
Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.– Діана, щира Діана! висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой, муляє ж, бий його сила божа! – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.
– А що, паничу! мені здається, що ми тут не оженимось,– сказав понуро погонич.
– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.
– Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич.
– Та чому ж так? – сказав Балабуха осміхнувшись.
– Бо мене чортзна-як нагодували,– і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.
– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.
Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.
– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.
– Добре! спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,– сказав Балабуха.
Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.
Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.
– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха,
Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.
– Що це за напасть! Свині біжать за возом,– сказав Балабуха, протираючи очі.
Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині ft хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.
– Чи то свині, чи собаки біжать за возом?– спитав він у погонича.
– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині,– сказав погонич, обертаючи голову.
– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!
Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.
– А бач, украв, та не вмів сховати,– сказав докірливо Балабуха.
– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел.– Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.
Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.
– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни,– крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.
Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.
– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.
– Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.
Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.
«Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана – це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?» – Гордий студент обідився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.
– От тобі на! Поїли свині нашу коляду!– промовив сам до себе погонич.– А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.
– Що прокляті, то правда! – обізвався Балабуха.
Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.