Холодний Яр
- Автор: Городянин-Лисовский Юрий Юрьевич
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Холодний Яр». Краткое содержание книги:
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Книга розповідає про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України – або смерть!»
Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.
Розуміючи, що мова твору далеко не завжди відповідає сучасному правопису української мови, ми, однак, зберегли авторський стиль, лише подекуди скоригувавши пунктуацію.
— Не дивись, брате! — «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив'яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина.
— Андрію, зайди но на хвилинку!
— Тебе не бачив?
— Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
— Що йому таке? — зайдем.
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.
— Де ж Левко?
— Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки — подивися — гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.
— Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила... Дівчина зачервонілася.
— Дивись який! Що я тобі — мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...
— Може ще поцілувати?
— На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дзига-дівчина:
— Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...
— Сядь — козо дика!... Підожди, Юрку — я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
— Пів року в сідлі возив — збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі...
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин.
— Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
— Тільки що у Свирида макітру вклали.
— Та ще з десяток і моїх вміститься!
— Що я тобі верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір'я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
— Ге-ге! Здоров, козаче! Ти щож, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
— Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад — заїду за медком...
— Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
— Нема часу, діду, до отамана треба...
— Це дід Гармаш. Дев'ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти — пережене. Старий вояк.. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину,— заїдь як небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...
В селі, на вулиці - рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
— Андрію! «Забіліли сніжки!»
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує:
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» — «Степову могилу».
Та виконання тут було вже дійсно артистичне.
Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.
— Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок — місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого.
Під'їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів. З під стріхи чорніють сліди пожару.
— От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить — тоді накрию.
На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Прив'язавши коней і кинувши їм сіна — заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.
Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав — Андрій представляє мене останнім.
— Це мій побратим — Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара — цар горшечного царства і Чорного Лісу, це — наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це — отаман Білого Яру, з-під Дніпра, Мамай, це — пан сотник генерального штабу Гнат Зінкевич — грушківський отаман, це — пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це — Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах — Марченко, це — отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це — триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, «липовий» комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий — на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам'ятаю, Чорнота сів за стіл.
— Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі...
— Андрію, — звернувся до нього Гриб, — ти чув, якого «коника» викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:
— От так собі... звичайна історія... Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія... Приїжджає до нас у село два верхівці — шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано: «Командіру революціонной повстанческо-крест'янской дівізії, товаріщу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «політпросвєт» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав, може яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!..
Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці—приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою «Люїсів» зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з «Кольта» добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан «Люїса» на плече — заходимо в середину.
Орхестра нам зараз марш врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товаріщ Богдан, товаріщ Богдан», «как би там на счот об'єдіненія обоїх дивізій» і т. д.
Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищі! Зараз місцевий хор виконає «Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і «Люїсом» до підлоги як гримне!
— Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!
Підняли галас: —Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
— Як «контрреволюційна»? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн, інакше нам з вами не по дорозі!
Пошептались, згоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищі, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан «Люїса» на плече:
— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!