Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
Коли він опритомнів, небо посвітліло. Десь далеко займалася зоря. На дні кратера так само стояла спека, спалюючи душу і тіло. Дикий ляк пойняв містера Мегга, скував йому руки й ноги. Тільки очі ще корилися йому, вимагали: “Дивися!” Поволі, ніби боячись посковзнутися на крутизні, у кратер спускався ранок. Містер Мегг бачив обпалені скелі, з’їдене вогнем каміння. Вони оплавилися від вогню, вкрилися скляною кіркою. Згодом, охолонувши, кірка потріскалася, обсипалася, наче скалки — зелені, чорні, жовті. Кратер був завалений ними, мов лушпинням. Днище було кругле, як арена, і чорне, як сажа. Вся сила “Пепіти” вихлюпнулася звідси, розірвала землю, кожну порошинку пронизала променевою смертю.
— А-а-а!.. — заволав містер Мегг, видихнувши з легенів отруєне повітря, щоб ще з більшою силою вдихнути трутизну. — А-а-а!.. — кинувся він на стіну, гамселячи руками, ногами, дряпаючи її нігтями, аби вибратися наверх, до сонця.
Сержант Бігбері, вартовий 132-го поста, був чоловіком життєрадісним. А чого йому смуткувати? Зарплату платять утричі більшу, капітан Харрі до нього прихильний: за два місяці не дав жодного позачергового наряду! Пустеля, щоправда, не подобається солдатові, атомна діра теж не до душі. Та вона звідси далеко, кілометрів за тридцять. А взагалі ці пости — зайве діло: хто туди поткнеться?..
Сержант дивиться з-під руки, чи скоро сяде сонце? Сьогодні зміна — вночі вартують по двоє — затримується, машини ще не видно. Поставивши автомат біля шорсткої металевої будки, Бігбері виводить на губній гармошці пісеньку про Міссісіпі. Тоненькі звуки повисять у повітрі і щезнуть. З ними щезає і час. Скінчить “Міссісіпі”, почне “Красотку Джен”, згадає свою Мерлін, від котрої вчора одержав листа, і йому стає радісно. Навіть у бридкій пустелі жити ще можна…
Ось і хмарка вигулькнула на обрії — то мчить автомашина. Бігбері ховає гармошку в нагрудну кишеню, обсмикує форму — служба насамперед, — бере до рук автомат. Нараз він чує, як пустелю пронизує жахливий крик. Бігбері озирається — може, почулося? Крик повторюється. Сержант з автоматом біжить за будку.
За чверть милі від будки, з боку “діри”, де, на думку Бігбері і начальства, нічого живого й бути не може, просто на пост іде чоловік. Він хитається, як п’яний, падає, стає навкарачки і повзе, потім підводиться, дико тягне “А-а-а!..” Іноді виття переходить на хрипіння і знову жахливе “А-а-а!”. Сержант знає інструкцію — нікого до “діри” не пускати. На те й пости, щоб ніякий йолоп випадково туди не сунувся. Але чоловік іде не туди, а звідти. Бігбері розгублений: хто може вийти з пекла? Диявол! Сержант підносить автомат:
— Стій!
Чоловік не звертає уваги на окрик і з кожним кроком підходить ближче. Обличчя в нього страшне: круглі, з розширеними зіницями очі, губи закривавлені, підборіддя заросло, подерта сорочка звисає… Здається, він нічого не бачить — іде навмання, біжить, наче хтось безжальний жене його.
— Стій! — не своїм голосом кричить Бігбері. Незнайомець падає, якусь мить лежить. До поста під’їжджає машина. Поруч Бігбері з’являються капітан і двоє солдатів:
— Що таке? В чім річ?
Незнайомий, підвівшися з землі і втративши орієнтацію, починає кружляти на місці.
— Боже! — вигукує капітан. — Та це ж містер Мегг!
Капітан здогадується: вночі за сто миль звідси упав літак. Пілоти, Мігуель і Франціско, врятувалися. Бонн заявили, що з ними був американець, котрий вистрибнув раніше. Вони хотіли врятувати машину, але літак втратив керування і врізався в землю.
— Містер Мегг! — капітан не вірив своїм очам.
Це був справді містер Мегг. Він кружляв на місці, ніби вибирав, куди бігти, і реготав, підносячи руки догори. Раптом регіт урвався і він заспівав псалом: “Слову божому — слава…” У солдатів по спині побігла дрож. Містер Мегг нарешті помітив людей.
— Тікайте! — загорлав він. — Ще одна бомба, і ви перетворитесь на скалки! Будете хрускотіти під ногами.