Грає синє море

— Ото ж то воно й є…

Справді, з—за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя—Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці—тюрми Єді—куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру…

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина… Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі… І раптом сам створив отаке зображення на темно—блакитному небі.

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса…[33]

Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно—блакитного неба.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою[34] отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.

«Бути біді над Стамбулом», — лячно вдарило в серце Лазіза.

А Селім наче почув думку приятеля.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?

Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[35]), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти[36] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…

— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя—Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.

— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе…

— Усе в руках аллахових…

Наче у відповідь знедалеку почулося:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля…[37] ]

— …і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.

Повз них пройшов дервіш.[38] Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо—синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..

— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка… Ти знаєш, про що зараз наші говорять?