Жовтий князь
- Автор: Барка Василий
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6888-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Жовтий князь». Краткое содержание книги:
— Віддай ключі, куркуль!
— Ось вони! — мирно відповідає сусід. — Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал, — тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
— Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
— Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім'я, замісно назвати когось: «ледащо».
Сусід сказав:
— Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак — і знов різнуло найвищими голосами:
— Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
— Віддаєте хліб чи ні?!
— Де ж ми візьмем? — з розпачем сказала Дарія Олександрівна. — Вже забрано…
— А-а, забрано! — розпаленів круглоокий.
Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» — довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.
— Провчимо підкуркульників!
Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не глянувши на господарів.
Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав: підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже присмирніли.
Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
Вони раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються. Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають і прислухаються, чи нема луни з порожнин.
Мирон Данилович від плюндрування зболів, — похило відступає до хати.
Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія. Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем, — надщерблений, без ручки, — поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз «порядку».
На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; склали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку, — сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.
Паляницю з стола, рушником прикриту, теж — до скарбу.
Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою «кінський зуб».
Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим…
«Це — не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»
Що буде? В хаті п'ять ротів — як прогодувати?.. Жінка метнулася віднімати хлібину. — Це ж дітям — навіщо берете?
Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.
Хлопці коло тата: притихли, настрахані.
Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг — загрозливо, в скам'янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничою станцією.
Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.
Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.
Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:
— Це — вони?..
— Вони, мамо!
Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.