Привид часу
- Автор: Савченко Володимир Іванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Наталiя І. Свєчникова
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Привид часу». Краткое содержание книги:
«Отак, капітане. Дівчина покохала — і всі твої хитромудрі психологічні побудови розлетілися мов пожовкле листя під вітром. Дарма що космос, дарма що це ускладнить і без того нелегке життя всіх. Вона кохає. У неї буде дитина. Це вище за всі розрахунки, за всі істини… Треба оберігати її від важкої роботи, від перевантаження».
— Іване, вони кохають одне одного. Кохають! Від її погляду Корнєву стало не по собі.
— Так-так. Я розумію… — але враз пригадавши все, капітан мимоволі вигукнув: — Як же це невчасно!
Марина тепер дивилася на нього холодно.
— Ви маєте рацію, капітане: це справді невчасно… Ви надто ділова і правильна людина, капітане, щоб для вас це взагалі коли-небудь було «вчасно»!
Корнєв важко зітхнув, стримуючи лють, яка раптово спалахнула. Почервонівши, відрубав:
— Помиляєтесь, біолог Плашек. Я дуже люблю дітей. Я не мав сім’ї, але це нічого не значить. А тепер я згадав про дисципліну. І ще про те, що до найближчого родильного будинку звідси трохи більше чотирьох парсеків.
— Пробач, Іване, — тихо мовила жінка. У Корнєва заходили жовна.
— Ставайте до пульта, Плашек, — він надів рукавички, щоб вкотити на площадку контейнер…
…Відсік управління — найбільше приміщення на «Буревіснику». Передня стіна у дзеркалах, шкалах, циферблатах, індикаторних лампах. Перед нею — самообертовий проліт штурманського містка, закріпленого у дискових шарнірах бічних стін; на ньому стоять скошені тумби пультів, всіяні різноколірними кнопками і важельками, куби дорожніх самописців, астронавігаційних автоматів. Стелю відсіка по діагоналі перетинає чорна смуга з фосфоресціюючими цятками — зоряна карта. Перо самописця креслить на ній світну зелену пряму, веде її до яскраво-оранжевої цятки на межі смуги…
«Карту доведеться виправити», — майнула думка у Корнєва.
Ввімкнули верхнє світло. Газові трубки, закриті шторками фільтрів, залили відсік м’яким жовто-зеленим, наче в сонячний день у лісі, світлом.
Астронавти сідали в крісла, які стояли попід стінами. Незабаром зібралась уся команда. Тоні Летьє, глянувши на капітана, не втерпів.
— Іване, у тебе вигляд, як у гоголівського городничого. «Я запросив вас, добродії, щоб сповістити дуже неприємну новину».
— Ти вгадав, — кивнув капітан пілотові. — Я справді запросив вас, щоб сповістити дуже неприємну новину. Ми летимо… не туди!
— Непогано сказано, — спокійно пробасив Бруно.
— Я кажу цілком серйозно! Ми справді летимо не в той бік.
У відсіку враз запала гнітюча тиша. Астронавти приголомшено дивилися на капітана. Той розповів про свої і Стефанові спостереження.
— Мабуть, треба починати гальмувати, — вів далі Корнєв. — Я і Стефан самі вирішити цього не могли. Ми не наважилися зупинити машину посеред дороги. Може, хтось сумнівається у правильності наших спостережень і висновків, може, є ідеї дослідів, щоб перевірити ці дані, може, нарешті, хтось вважає, що треба повторити вимірювання, — кажіть відверто. Справа серйозна — не до самолюбства і дріб’язкових образ… Коли заперечень немає — пропоную не гаючи часу гальмувати в економічному режимі. Потім обговоримо, що робити далі.
Підвівся Бруно Аскер; від його благодушності і сліду не було.
— Я хочу подивитися записи у дорожньому журналі. І в останньому, і в старих.
Корнєв подав йому купку тоненьких синіх книжечок. Бруно одразу почав уважно їх переглядати.
— Слухай-но, фізику! — Тоні Летьє з усіма був на «ти», — Можливо, ти і знайдеш одну-дві дрібні помилки, не в цьому справа! Йдеться не про те, на скільки процентів вони помилилися, вимірюючи яскравість і паралакс Г-1920. Важливо, чи справді ми летимо не в той бік. А може, тут щось інше?
— А я це й перевіряю, — не підводячи голови від журналів, буркнув Бруно.
— Може, якісь зміни простору? — вголос міркував пілот. — Наприклад, дзеркальне відбиття у просторі.
— Що б там не було: дзеркальне відбиття, зворотний час чи ще щось, але ми летимо не туди, — сухо підтвердив Март. — Це факт. Треба повертати назад! — Він знову тужливо втупився в підлогу.
— Ми віддаляємося… Кожна секунда роздумів відносить нас на 390 тисяч кілометрів не в той бік… — Марина нервово стискувала пальці. — П’ятнадцять років летіти не туди!
— Іване, ми ж бачимо зорю Г-1920 там, у групі Плеяд, — дзвінко сказала Галина. — Бачимо, розумієш? Як же повертати назад?
— Заплющити очі, — тихо порадив Летьє.
Стефан підвів голову, докірливо глянув на пілота. «Він ще жартує…» А насправді з зорею все ясно. Закони механіки невмолимі. Зорі немає. Треба повертати. На Землю, додому. Експедиція не вдалася.