Баранкін, будь людиною!
- Автор: Медведев Валерий Владимирович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Василь Сичевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Баранкін, будь людиною!». Краткое содержание книги:
— Ну, зажди, Венько! — цвірінькнув я з дерева. — Стривай, пелехатий! Коли я знову перетворюся на людину, я тобі покажу, як стріляти в мене з рогатки!
Не звертаючи жодної уваги на моє цвірінчання, Венька нагнувся і почав шукати камінця. Ми з Костем перезирнулися і, не домовляючись, кинулися навтьоки. Я вирішив полетіти подалі від нашого двору, від кицьки Муськи, від пелехатого Веньки з рогаткою, від цих негостинних задерикуватих горобців. Ми пролітали один двір за другим. З висоти нашого пташиного польоту з'ясувалося, що в нашому місті кішок було куди більше, ніж я гадав, коли був людиною. Хлопчаків з рогатками теж було чимало. Це відкриття мене засмутило. Із свого невеликого горобиного досвіду я уже встиг зрозуміти, що будь-яке знайомство з кішкою чи рогаткою може погано закінчитися для» горобців.
Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.
— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!
— Я стомився!
— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!
— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!
— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!
Я нагледів згори невеличкий сквер і спланерував униз.
— Можеш відпочивати, — сказав я Костю, коли він слідом за мною впав на гілку.
Кость підняв крило і вже хотів сховати під нього голову, та раптом над нами пролунав голос:
— Ось вони де, ледарі! Я їх послала по солому, а вони гріються на сонечку! Славні синочки!..
ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері
Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.
— А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.
— Ні-чо-чо-чого не розумію! — шепнув мені Кость. — Чому вона називає себе нашою матусею?
— А чо-чо-чого тут не розуміти? Певне, вона думає, що ми її горобенята.
— Хіба ми схожі?
— Звідки я знаю…
— Чо-чо-чому ви ховаєтесь од своєї матусі? — щебетала далі горобчиха. — Не бійтесь! Летіть сюди. Хай уже, цього разу я вам нічого не зроблю.
— А може, ми справді схожі на її синів?
— Може…
— Цього ще бракувало! Вибачте, громадянко! — сказав Кость. — Ми не від кого не ховаємося, а вас ми взагалі бачимо вперше!
— Це ще що за громадянка?! — заверещала горобчиха. — Горобці добрії, ви тільки послухайте, як він називає свою матінку!
Горобці, що сиділи цілою зграєю на сусідньому дереві, голосно обурились, а гладка горобчиха так розізлилась, що навіть дзьобнула Костя Малиніна по шиї.
Кость заойкав.
— Ті-ті-тіточко! — заступився я за свого друга. — Че-че-чесне слово, ми не ваші діти. Ну, че-че-чесне-пре-че-чесне!
— Ви тільки погляньте, горобці добрії, і цей не хоче визнавати свою матінку, — запричитала горобчиха, підстрибуючи на гілці і махаючи крильцями.
Горобці заходилися лаяти нас з Костем на всі заставки, а наша «матінка» дала нам такого прочухана, що з нас із Костем пух полетів, як з подушок. Довелося нам з Малиніним узяти свої слова назад і назвати горобчиху «матінкою».
— Отак би одразу! — вмить заспокоїлась горобчиха. — А тепер, синочки, летимо! Учіть-чіть-чіть-ся вити гніздо!
— Як — учить-чить-читься?! — закричали ми з Костем в один голос.
ПОДІЯ ШІСТНАДЦЯТА
Ми з Костем вчимося вити гніздо
— Ви що, все забули? — сказала горобчиха. — Вчора ваша матінка вчи-чи-чила вас, як треба вити гніздо, а сьогодні ви витимете самі!
— Оце попались! — цвірінькнув тихо Кость. — Чому ти мені не сказав, що горобці теж вчаться?
— А звідки я знав?
— А ти ж казав, що у горобців чудове життя?
— Це не я, це Ніна Миколаївна казала, — збрехав я. — От причепився!
— Зрештою, ти як хочеш, а я особисто не буду учить-чить-читься вити гніздо! — процвірінчав Кость.
— Хто сказав, що не хоче вить-вить гніздо? — грізно запитала горобчиха, підлітаючи до нас з Костем.
— Це не він сказав, це я сказав! — цвірінькнув я, заступаючи Костя, і додав: — А битися, на мою думку, непедаго-гі-чно!
— Що? Ти де таких слів нахапався?
Горобчиха з усієї сили. дзьобнула мене в спину і погнала нас з Костем на сусіднє дерево, де були заготовлені соломинки, кінські волосини та інші будматеріали.