Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Монастир Монахів Студитського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо»
- ISBN: 966-561-216-6 (1-7)
- Переводчик: Манько Олесь
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника». Краткое содержание книги:
— Як ти, так і я, — мовила Поллі. Але насправді вона це сказала тому, що в глибині душі була тепер цілком певна, що жоден із перстенів не спрацює в новій калюжі і тому не станеться нічого гіршого, ніж черговий «чвак» у болото. Не буду стверджувати, що Диґорі думав інакше. Так чи інак, але коли вони натягнули зелені перстені, стали перед калюжею і знову взялися за руки, то були значно веселішими і не такими поважними, як уперше.
— Раз… два… три… рушили! — гукнув Диґорі. І вони стрибнули.
Розділ 4. Дзвін і молоток
Цього разу, без сумніву, магія подіяла. Вони мчали донизу, чимраз нижче, спершу крізь темряву, а потім крізь щось незрозуміле, проте майже відчутне на дотик, що вирувало і клубочилося навколо них. Воно світлішало. Раптом мандрівники відчули, що стоять на чомусь твердому. За мить усе набрало чітких обрисів, і діти змогли оглянутися.
— Яке дивне місце! — вигукнув Диґорі.
— Воно мені не подобається, — сказала Поллі, при цьому її голос зрадливо затремтів.
Першим, що вони помітили, було світло. Воно не було схожим ні на сонячне, ні на електричне, ні на світло гасової лампи або свічок, ні на будь-яке інше світло, яке вони коли-небудь бачили. Воно було якимсь тьмяним, радше червонуватим, і зовсім невеселим. Світилося рівно, без мерехтіння. Наші мандрівники стояли на вимощеній площі, а навколо них догори здіймалися споруди. Без дахів. Діти перебували у своєрідному подвір'ї. Небо було надзвичайно темне — синє аж до чорноти. Коли вони це побачили, то здивувалися, що тут узагалі ще може бути якесь світло.
— Ну й кумедна ж тут погодка, — пожартував Диґорі. — Цікаво, ми що, опинилися тут якраз перед грозою чи затемненням?
— Мені це не подобається, — повторила Поллі.
Обоє, не знати чого, заговорили пошепки. І хоча після стрибка вже не було жодної причини триматися за руки, діти, однак, долонь не роз'єднували.
Подвір'я звідусіль оточували височені стіни. Вони мали багато вікон, але ті вікна були без скла, і крізь них іззовні лилася лише глупа темінь. Нижче прозорали велетенські арки, чорні пащі яких зяяли, немов вхід у залізничний тунель. Було досить прохолодно.
Каміння, з якого все навколо було споруджене, здавалося червоним, але причиною могло бути оте дивне світло. Все виглядало дуже старим. Бруківка, що нею вимощено подвір'я, у багатьох місцях вищербилася. Камені не прилягали щільно одне до одного, а краї були добряче вичовгані. Один із проходів під аркою був до половини завалений щебенем. Двоє дітей крутилися на місці, оглядаючи усе подвір'я довкола. Причиною, мабуть, був їхній страх перед кимсь… чи перед чимсь… що спостерігало за ними з вікон, коли діти стояли до них спинами.
— Як гадаєш, тут хтось живе? — врешті, все ще пошепки, запитав Диґорі.
— Ні, — відповіла Поллі, — тут суцільні руїни. Ми не чули жодного звуку, відтоді як опинилися тут.
— Давай постоїмо тихенько і послухаємо ще трохи, — запропонував Диґорі.
Так і вчинили, але єдине, що вони могли почути, було стукотіння їхніх власних сердець. Це місце, щонайменше, було таким самим безмовним, як Ліс поміж Світами. Та це безмов'я було інше. Тиша Лісу була багатою, теплою (здавалося, було чути, як ростуть дерева) та сповненою життя, а ця була мертвою, холодною та пустою. Годі уявити собі щось, що могло б рости тут.
— Вертаємося, — мовила Поллі.
— Але ж ми ще нічого не побачили, — заперечив Диґорі. — Тепер, коли опинилися тут, ми просто зобов'язані оглянути все довкола.
— Я певна, що тут узагалі немає нічого цікавого.
— Ні, це не найліпша ідея: маєш чарівного персня, який може перенести тебе до інших світів, і боїшся їх пізнавати, коли там опиняєшся.
— Хто би вже говорив про страх, — обурилася Поллі, висмикнувши руку.
— Мені просто здалося, що ти не дуже хочеш дослідокувати це місце.