У чорних лицарів
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #2
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Харківська книжкова фабрика ім. Фрунзе "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «У чорних лицарів». Краткое содержание книги:
У чорних лицарів - друга книга роману. В ній розповідається про дальшу долю розвідника Григорія Гончаренка.
У повоєнний час Григорій потрапляє в дуже складні обставини, але завжди діє винахідливо, самовіддано, сміливо, як і належить радянській людині.
Пригодницький роман У чорних лицарів читається з неослабною увагою, глибоко хвилює, викликає у читача щиру любов до чесних людей, гарячу ненависть до ворогів миру і прогресу на землі.
Непомітно за маленьким заґратованим вікном вечір перейшов у ніч, а потім ніч почала поступатися передранковій імлі. Григорій і на мить не заплющив очей. Такої розкоші він не міг собі дозволити. Адже йому так багато треба було згадати ще любого і милого.
Під ранок двері камери з рипінням відчинилися. Григорій швидко підвівся. Для роздатника сурогатної кави і ерзац-хліба занадто рано. Невже?..
Але поріг переступив не тюремник з конвоєм, не піп, на появу якого можна було сподіватись перед стратою, а досить елегантний пан, від якого тхнуло чи то дуже пахучим туалетним милом, чи парфумами. У тьмяному світлі червонуватої лампочки, що блимала десь під стелею, залисніла гладка зачіска з бездоганним проділом і скельця старомодного пенсне на сухому з горбинкою носі.
- Пробачте за вторгнення, - сказав пан так, ніби був у салоні, а не в камері смертника.- І дозвольте відрекомендуватись: місцевий лікар.
- Дуже шкодую, що потурбувались, але лікарської допомоги не потребую, почуваю себе цілком нормально. Отже...
Григорій продовжував стояти, сподіваючись, що несподіваний відвідувач зараз-таки вийде. Але той, знявши пенсне, дмухнув на скельця і почав старанно протирати їх, очевидно готуючись до огляду і довгої розмови.
- Повторюю, ви даремно завдали собі зайвого клопоту. Дуже вам за це вдячний, але я волів би залишитись сам, - вже нетерпляче сказав Григорій.
- Розумію, розумію і ваше збудження, і ваше роздратовання! Це так природно у вашому стані... Мені не хотілося б бути нав'язливим, але повірте, не лише обов'язки лікаря, офіційного тюремного лікаря, привели мене сюди.
- Тоді що ж?
- Дозволите сісти?
- А я маю право й не дозволити?
- Так, так, іронія, бравада... Ми всі за них хапаємось у найскругніші хвилини нашого життя.
- Пане лікар, хвилин у мене лишилось обмаль. Нагадую вам про це.
- Я не затримаю вас надовго, і ви не пошкодуєте, що мене вислухали.
- Ну що ж...- Григорій стомлено опустився на койку і зітхнув.- Кажіть, з чим прийшли, і чим швидше, тим краще.
- Хотів би відразу попередити, що я прийшов як друг. Я бачу, ви здивовані, а проте, це так.
Григорій відчув ніби дужий поштовх у груди - серце його шалено закалатало.
Невже з'явився якийсь шанс на порятунок? Чи, може, це нова гра, спроба його зломити перед стратою, вивести з рівноваги? За всяку ціну стримати себе, не виказати свого хвилювання!
- Дивно. Ви мене не знаєте, бути посередником між мною і ще кимось не можете, бо жодної близької людини у мене тут немає. Таким чином...
- Пробачте, а гер Кронне?
- Кронне? - В голосі Григорія прозвучало щире здивування.
- Так, саме він просив мене висловити його найщиріший жаль з приводу того, що так сталося. Він вжив усіх заходів, але був просто безсилий вам чимось допомогти, з такою швидкістю закрутився цей чортів млин правосуддя. І тепер він прагне...
- Звідки він про все дізнався?
Запитання немов повисло в повітрі. Скрушно похитуючи головою, лікар застромив руку в кишеню, довго там порпався і, нарешті, витяг якийсь згорнутий папірець. Немов вагаючись, розгорнув.
Навіть у напівтемряві було видно набраний високим готичним шрифтом заголовок газети-листівки, яку ось уже протягом двох тижнів видавали в таборі для полонених. За основний матеріал у газеті правили платні оголошення: звернення матерів, батьків, дружин, які розшукували своїх близьких по таборах для солдатів і офіцерів колишньої гітлерівської армії. Кілька нудних повідомлень про табірні новини і неодмінна страхітлива розповідь якогось втікача з Східної зони заповнювали решту місця.
- Прочитайте ось це!- простягнув лікар газету.
- Ви забуваєте, в мене людські, а не кошачі очі, В цій пітьмі я нічого прочитати не зможу.
Несподівано блиснув кишеньковий ліхтарик, спрямований на окреслену червоним олівцем замітку на першій сторінці. Григорій прикипів до неї очима.
"Сьогодні, о п'ятій годині ранку, - писалося в інформації, - виконано вирок суду, який присудив колишнього гауптмана німецької армії Генріха фон Гольдрінга до розстрілу за збройний напад на солдата окупаційних військ. Перед смертю гауптман Гольдрінг висловив щире каяття і порушив клопотання про помилування. Командування окупаційних військ відхилило клопотання".
- Котра година зараз? - запитав Григорій і відчув, як кров відхлинула від обличчя. Та й голосу свого не пізнав - він звучав хрипло і глухо.