Проклятий камінь
- Автор: Лозинський Владислав, Ценевич М.
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Добра книжка"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Проклятий камінь». Краткое содержание книги:
В. Лозинський, який був не тільки популярним письменником, але й поважним істориком, дослідником старого Львова, і цього разу переносить читача у Львів XVII століття. Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну слід зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, якому вдається навіть розкрити таємницю загадкового вбивства. Читачі дізнаються дуже багато цікавого про давній Львів, помандрують з героєм повісті і купецьким караваном до Болгарії, і навіть потраплять до турків. Книгу «Око Пророка» високо цінував свого часу Іван Франко, а його син Тарас переклав її українською.
Ця повість навіть стала джерелом плагіату. Якийсь М. Ценевич у 1930–40-вих роках неодноразово видавав свою переробку «Ока Пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт», то «Проклятий камінь» українською мовою. Цю книгу ми і пропонуємо увазі читачів.
Коли мати говорила це, гляділа на мене пронизливо і перелякано, а я вкляк ніби до ранішньої молитви, але слова застрягали мені в горлі, а серце билося мені так, наче б хто молотом товк під ребрами.
У світ за очі
Батько мав вернутися з тієї турецької фірманки найдалі в серпні, а тимчасом ось уже й вересень добігав кінця, а батька як не було так не було.
Страх за батька і смуток великий настав тепер у нашій хаті. Мати плакала як день так ніч, а я в моїм жалю ні розрадити її ні собі додати відваги не вмів. Знову ж люди в селі замість додати нам відваги й надії, лише співчували матері, відвідували її ніби по небіщикові й вічно говорили, що з турецької країни мало хто тепер вертається, бо там усе великі неспокої і пролив християнської крови. Та що з Божою волею треба погодитися і на Службу Божу давати за батькову душу, бо, кажуть мамі, «коли б ваш жив, то дав би знати про себе навіть із турецької тюрми, а так певно без священика між поганцями марно згинув». А тут іще й одинокий наш свояк і опікун, вуйко дяк Гринько помер із гарячки. Тепер ми лишилися сиротами.
Ходили ми з матір'ю до Самбора, до купця Зазуляка, що мав склад угорського вина і торгував із львівськими вірменами, та просили його, щоб написав, чи не знають чого про цю каравану, з якою батько їхав. І він зараз написав, але відписали, що там також між тими вірменами, що мали або свояків або крам у цій каравані, дуже затривожилися й зажурилися, бо не мають ніякої вістки.
Коли біда та журба то й більше лиха і горя прилучується до них. Кажуть люди: біда біду родить, і воно правда. Батько на св. Михайла мав заплатити підстарості сто золотих і вже мали його лишити в спокою, наче на дідицтві. Реченець давно минув, батько пропав без сліду, а про королівську конфірмацію навіть чутки не було. Казали нам виноситися з нашої власної хати, насилу нас викинули. Мама боронилася, призивала божої та людської помочі, бігала бідна на замок самбірський, благала, на порозі клалася, взивала пімсти небесної на кривдників сиріт, на тих опришків нелюдських і грабіжників чужої праці, що ліпших на шибеницях вішають — не помогло ніщо, так відразу, за одним махом, із нині на завтра, в дідів нас перемінили. Я вже був хлопець великий і коли б по моїй волі йшло, був би сокирою боронив батьківського хліба, із Семенового лука стріляв, підстаросту і гайдука Ґерґея напевно вбив би та й сам дав би вбити себе — але мати не дозволила мені на це: не поможеш, каже, а себе і мене погубиш.
Так ми мусіли стерпіти. Жалко мені було і стидно, що я не такий, як козак Семен, що нічого не боявся, а говорив, що найліпше право пише шабля, а куля то ліпша печатка ніж канцлерова і ледаща та людина, що не уйметься за свою кривду. Але пам'ятаю також, як Семен часто говорив приповідку: «Терпи козаче, отаманом будеш!»
Ось що! Треба й мені потерпіти. Підіжду я, підросту, наберу сили і розуму, а тоді, покараю кривдників моїх батьків — підстаросту Бжезінського і гайдука Ґерґея, за те, що викинули мою маму з її власної хати.
Мати спровадилася до одної вбогої вдови. Жили ми там у тісноті й нужді. Коли нас по розбишацьки викидали з нашої загороди, заграбили нам увесь господарський добуток: корови, збіжжя, знадіб'я, бо — каже підстароста — безправно на чужім ви тут сиділи стільки літ, за залягаюче комірне все те піде на королівський скарб.
Те, що позволили забрати, то були лише мізерна хатня обстановка, святочне неньчине й батькове одіння. Все це ми помалу продали і з'їли через зиму, а як надійшла весна, треба було думати, як далі жити. У Кульчицях мама не хотіли лишитися, бо і зарібку найти тут не могли і лишитися було небезпечно, бо Ґерґей відгрожувався, що нас на панське буде виганяти. А тимчасом він сам, підлий, спровадився на наше господарство, на наше власне дідицтво, бо на це теж практики з підстаростою мав і для нього то нас вивласнено.
Мала мати близького свояка у Стрілковичах під Самбором, ткача. До нього хотіла перенестися і я мав там лишитися і вчитися ткацтва. Перенеслися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не сподобалося. Мати позволила мені шукати хліба при якійсь жупі, бо я вмів читати і писати, а такий легше при варильнях і чегеринах найде заробіток, бо сільні квотники грамотного все потребують до рахунку бочок.
По вуйкові Гринькові, лишилося нам було трохи одіння і «Молитовник или Требник из греческого язика на словенскій преведений из друкарні пана Теодора Юрієвича Балабана Стратинское виданий року 1606».