Криничар
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Криничар». Краткое содержание книги:
Влена знайшла мене в тріснутій бочці, де сука привела трійко щенят. Я лежав у смерековій стружці четвертим і ссав вимучене синє вим’я. Жінка хотіла відтягти мене, але сука грізно оскалилась. «А й правда, - подумала Влена, - що я покладу йому в рот». Саму хилитало з голоду. Там, на відрубі, вони животіли на самих орішках та кислицях. Та ще й намокли. Цілу ніч і цілий день Олену трясла пропасниця, кістки торохтіли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене їй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоці, вигрівався в м’якому кублі. Пробував перші зубенята на костомасі, яку притягла сука.
При столярнях сторож Пальо варив клей із кісток. Розводив його в мисці, підсипав толокна й носив той приварок Олені, бо мав до неї хіть. Моє раннє дитинство знало лише ті два запахи - собачий і кісткового варива, яким просякла наша затхла куча. З ріки часом лоскітно тягло йодовою свіжістю, але нудний пах клею глушив її.
Коли Влена трохи віджила, Пальо дорікнув їй:
«Грішно дітвака держати коло псів. Як не як, людське чадо».
«Як вийду з цієї болісті, похрещу його», - зареклася Влена.
«Я тебе за язик не тягнув, - полегшено видихнув Пальо. І щоб якось її підвеселити, сказав: - Чи знаєш, чому його пси прийняли? Бо в нього така ж поросль, як і в них. Кажуть, якщо в дітвака на потилиці довга кіска, буце багатим».
Влена вимучено посміхнулася:
«Еге, великою нуждою владати буце».
«Не кажи, жоно. Я йому перст простягаю, а він його зубами. Чуєш, не рукою бере, а зубами. Хапкий, то добре. Бо цей світ зубами треба гризти».
«Похрещу, - шелестіла вустами, як сухим листом, хвора.
- На Покрову й похрещу».
Та дяк відмахнувся від триба й цього разу. Зате старенький отець Николай несподівано згодився. Хитряк Пальо приніс на фару грабовий стільчик і свіжостругане коритце: «Це вам, отче, ноги парити після затяглого стояння на молебнях. А заодно в ньому й сиротюка скропите. Вже чуб на очі лізе, а живе, як збіща, без Божого хреста».
Так мене в тій довбанці з білої шовковиці й похрестили. І то була перша в моєму житті купіль. Влена зрідка мене по тому мила в помийниці, щоб неврікливим ріс. І це помагало. Тоді з хрестиком мідним припечатали мені й ім’я - Овферій. Досі не знаю, чи Николай вичовпав його в святцях, чи слабими очима щось наплутав? Уже звідтоді я звикав брати, що давали. Якщо давали. Бо сирота, як мовиться, сам собі й пуповину обрізає.
Від суки мене відлучили, але відігнати від псів не змогли. Це залишилося на все життя. Кажуть, миша пам’ятає нору, звідки вилізла. Світ мене не приймав, люди сторонилися, а пси нараз прихистили, пригріли, мали за свого. Скількох людей я стрічав за життя, що були дурнішими, нікчемнішими і злішими за останнього шолуцивого собаку.
І скількох знаю поважних господарів, які не варті ні щопти довіри й відданості їх псів.
Що це за дивні істоти! Самі без мислення, зате вгадують мислі твої. Безсловесні, а розуміють тебе з півслова, з півзвука чи навіть з погляду. За подихом твоїм, за запахом шкіри чують стрій твоєї душі, здогадуються про кожен твій крок. То не ми доглядаємо їх, вони стережуть наше життя. Вірний пес відчуває люблячого хазяїна за десятки верст, не їсть і не спить, коли не їсться й не спиться тому. Я не раз підмічав, як мій пес позіхає, коли позіхаю я, і сміється, коли погідно мені на серці.
Коли вже я торкнув цю явність, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стільки про нього, як про його пса. Отроком він купався в річці й зогледів, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрібних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добіг до того місця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував із заячої лапки, мачав її в молоко і давав йому ссати. Всі довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав їдло, потрошив пташині гнізда. Помалу Дунчі виріс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицірити ікла і тріпнути лабою - аж порох курився! Зате з якою ласкавістю горнувся він до своїх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварні, і пес щодня його проводжав на роботу і до вечора вірно чекав під деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця - нараз чулося грізне гарчання. А ввечері вони ладком вертали домів.
Коли Іванця послали на румунський бік у хащу, Дунчі два тижні не підходив до миски з помиями. Лежав у лопухах і ні до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловік, став коло воріт. Дунчі скочив на нього і видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матері. Ледве видерли в нього з писка. А корм так і не брав ні від кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мілководді. Геть задичавів.