Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
До книжки ввійшов цикл «Легенди старокиївські», написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
– Лишається одно: поміряйтесь силами в чеснім, одвертім бою. Не юлава ж ти, Талестрис, щоб вбивати сонного?
Металевий тембр їздкині неначе ножем перетинає низьку струну Гіппіїного контральта:
– Не з боязні волію забити, поки спить. Прецінь так не завдам йому передсмертного жалю.
«Чужинця»?.. «Давніш тут не було людей»… «Тож це його, Боризеса, наміряється вбити молода їздкиня!» – й пробуджений скит готов зірватись на рівні, вхопити свій меч, щоб «показати дівчаті»… але… Видко, міцне було Панове солодке вино або ж заглибокий погар з червоної глини: Боризес не може поворухнути й пальцем. Силу його пригашено, як вогонь – попелом.
А все ж таки ще чує. Тільки тепер голоси віддаляються. Тільки вітрець заносить кілька речень. Говорить центавреса.
– …складаєш зброю, Талестрис!.. Жалієш його… Бачу, що під войовничим панцирем маєш прецінь жіноче серце. А коли так, то кинь меч, а натомість подбай про веретено й колиску. Ні, ні, не говори: він вже переміг тебе!
Боризес не чує більш нічого. Поринає в темну глибінь непереможної дрімоти. Неначе занурився в глибоку річку, а над його головою сходяться темні води. Однак вранці пробудився й не знає: бачив сон чи чув правдиву розмову двох жінок? Мабуть, то був сон, бо ж і вся ця країна – така барвиста, принадна, соняшна – сама вона, – як сон. Ось підведеться скит на ноги – й розвіється його видиво, як хмарка. Чи ж не зникне з очей і ціла ця казкова країна? Може розтанути в повітрі, як доспівана чудова пісня…
Але поки міркує скит, сонце розквітає над його головою золотою квіткою. Гай набирає нової краси. Столітні дуби, оливи, платани, кипариси, мов в урочистому поході, спинаються на гору до сліпучо-білої святині, що дивиться з верхів’я скелі в блакить широкого моря, котре розіслало свій сяйний, безмежний простір у підніжжя понадбережних скель.
– Так ось де – кінець світу! – дивується скит. І обережно прокрадається високою ростю ближче до моря. Бачить: в білих прибережних хвилях зеленокосі нереїди-русалки вплітають у своє волосся діаманти водяних бризок, перли легкої піни. Гарні, привабні й веселі, – кидають пригорщами самоцвітів та бризками дзвінкого сміху на блискучих темнотілих, як мокрі вугрі, пружних тритонів, – морських парубків, що намагаються зловити чарівних доньок Евксіну[5]…
Меви підхоплюють сміх нереїд. Несуть його на своїх срібних крилах ще не пробудженому богові Главкові. Він ще дрімає на краю обрію. Таж і бистролета мева не дожене вічного втікача – Главка, що вічно міниться і не має ані сталого образу, ані сталої форми. Бо ж Главк – то лише синь моря, нетривка й змінна, завжди готова перескочити з срібних усміхів у грізні буруни хуртовини…
На скелі, рожевій від сонця, серед палаючих маків завмерла темна сільвета центавреси. Рука Гіппії доторкується семиструнної ліри і зі звуками струн зливається глибокий центавресин голос. Він співає про блаженність істот, що не знають ні суму, ні ув’ядання, ні смерті. Боризесове зачароване вухо ловить предивні слова:
«Не для нас – страждання… Ми не знаєм спочуття», – це відповідають центавресі, коливаючись на пружних хвилях моря, нереїди.
«Співчуття для богів – смертоносне!» – підхоплює могутній хор басів тритонів, і їхній голос замирає вдалині відгомоном громовиці, – Для безсмертних – воно смертоносне!» – стверджують ще раз тритони.
І оте слово «смерть» голосом бойової сурми відгукується в Боризесовім серці, а свідомість запитує: «Де ж вона, та гарна їздкиня, що нахвалялась мене вбити?»
Обличчя скита роз’яснюється: в його уяві встає образ принадної бойовниці, стоїть перед ним повний життя.
Його вбити?.. Ні, не буде вона його вбивцею, вона стане Боризесовою користю! Він вхопить її живу. А вона приправлятиме для нього в’ялене м’ясо, доїтиме кобил. Коли ж поверне він з бою переможцем, вона візьме з його рук бойового коня і скориться перед всіма його бажаннями.
Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була здобиччю мужа? І то кожна!
Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок:
«А що, як вона – донька або здобич «дикого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес – воїн і син вождя заплатив би ворожим чином за гостинність?..»
Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду.
«Мерщій до Пана!»…
Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди.
– Ні! Талестрис – не його донька і не коханка. Вона – самітня й вільна людська жінка – амазонка. Остання з того роду лишилась в цій країні, відбившись від решти своїх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль – аж за Колхіду. Скити-бо занадто тисли на амазонок.
5
Евксін (Евксінт, Понт Евксінський, або Евксінське море) – старовинні назви Чорного моря.