Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
Кожен виконавець має право на існування, і та музика, яку він популяризує, теж. І навіть Кукуруза. За однієї умови — якщо ця музика має свого слухача. Якщо тебе слухає 100 людей, ти вже маєш право співати свої пісні, якщо тисяча — чудово, якщо маєш мільйон прихильників — без коментарів. Люди прийдуть до тебе на концерт, якщо хочуть тебе почути. Однак якщо ніхто твою музику не слухає, то маєш подумати: може, потрібно професію змінити? А то дівчина співає, папік платить, ніхто її не слухає. А скільки роботи є в Україні незробленої... Брудні вулиці, сміття скрізь...
Ідеологи країни
Я б із величезною насолодою проекспериментував з українськими народними піснями, але ж це ніхто не покаже, ця робота лежатиме... Ця музика не затребувана. Висока культура, на жаль, ніяк не може бути масовою. Ніде, навіть у висококультурній Франції.
От візьмемо, для прикладу, нібито багату і ситу Америку. Я жив там і... скільки бачив рогулів... які слухають дешеві пісні. Там є джаз, але його слухають від сили якихось 5% населення. Не можна робити висновок: якщо це заможна країна, то там усі мають витончений музичний смак і заодно смак до життя.
А в нас музику замовляє той дядько, який приходить зі своєю пасією, проплачує ефіри на різних телеканалах, занижує планку... Та я не знаю, що робити, щоб в ефірі звучала українська музика, а не проплачена попса. Знаєте, як би ми не хаяли Росію, там таке вже припинилося: якщо якісний продукт чують, то його беруть і безкоштовно крутять. А тут за гроші крутять поганий. Там за свій канал хтось переживає і поганий продукт навіть за гроші не ставить. Бо уже є рівень.
А в нас, на разі, рейтинг і бабло перемагають. Як тільки власники телеканалів і радіостанцій зрозуміють, що й завдяки хорошому музичному матеріалу можна підняти рейтинг, то відсіють полову і ситуація тоді зміниться.
Тому я не бачу перспектив у нас. Наші медіаменеджери борються за рейтинги, тобто за рекламодавця, бо заробляють гроші. Це все, чого вони хочуть. Їхня ціль — гроші. І на чолі країни має бути патріот України, який уболіватиме за українське і українців, збере керівників медіа, всіх тих ідеологів і скаже: «Хлопці, я все розумію, але мусить звучати українська мова, українська музика і не хочу я більше чути про низькопробні дешеві серіали російського виробництва». Потім він зініціює закон — і ті люди, які інвестують в українську культуру і мистецтво, не будуть сплачувати податки. І понесуть бабло — почнуться українські фестивалі, де ми бачитимемо наших виконавців, продюсери шукатимуть справжні таланти, як то в цивілізованому світі має бути, люди почують якісну музику, а так... Має бути якийсь захист на державному рівні, хто б що не казав.
Коли мене запрошують у якийсь проект на телебачення, я їм кажу: а зробімо фірму, запросимо оркестр, і він гратиме у нас. Мені відповідають: «Та нашо нам то треба — давай фанеру запишемо і всі слухатимуть і так. Головне, щоб рейтинг був». У мене руки опускаються, бо мотивація цих медіапродюсерів — жлобська. А для таких жлобів нема нічого справжнього. Це трагедія.
«Рєбята-нєудачнікі»
Я щоразу натикаюся на дивних музредакторів, які мені розказують, що формат, а що ні. А хто працює на радіо музичними редакторами? Рєбята-нєудачнікі. Я йому приношу пісню, а він мені пояснює: «Нє, я це в ефір не поставлю... В тебе бочка не та, мають бути не такі барабани. Має бути: дук-дук... а в тебе — тинь-тинь». Ось на якому рівні вони зі мною розмовляють. Він, мовляв, знає — сам колись був музикантом. Але з цим у хлопаки не склалося, от він тепер мені пояснює, що я маю робити. Бо там він цар і бог, а насправді я маю справу з профнепридатними людьми, яким не місце у музичних сферах узагалі. Симулянти, «пріспособлєнці»...
Скільки російськомовних розплодилося в нас виконавців, які наївно думають, що їх купуватимуть на російському ринку... Вони і не там, і не тут. Залишилися одиниці, які співають українські пісні, не просто добрі пісні, а такі, що й експортуються. «Океан Ельзи», Руслана і ще кілька самостійних одиниць. Усім фірмачам цікава наша, етнічно наша музика, а не махрова попса — це потрібно зрозуміти нарешті. Треба ж мати якийсь пристойний рівень.
Не кожен має співати і не кожен може. Цей талант не всім Бог дав. Співак — це харизма. Талант — це харизма.
Країна співаків
Один раз я прочитав лекцію в інституті Поплавського. Мене прийшли послухати аж 15 студентів. Я запитав: а для чого ви тут навчаєтеся? Мені відповіли: щоб батькам принести диплом. У мене руки опустилися... мати привезла гроші і влаштувала дочку туди, щоб стала співачкою. Навіщо? Скажи, куди потім отим всім співачкам подітися? Чому всі йдуть у співаки? То якась пошесть. Чому ви не підете в балет? А... бо там треба тяжко працювати над своїм тілом. Простіше ходити стадами на кастинги талант-шоу, де якраз ніхто талантів не шукає. З одного кастингу на інший. Людоньки, чому ви думаєте, що співати — це легко? Хто вам сказав, що ви вмієте співати?