Чебрець в молоцi

Я зовсім не пригадую, які фільми дивилися ми з нею тоді. Ні назв, ні окремих епізодів — лише незручні крісла літнього кінотеатру і всюдисущий запах паленого цукру, перемішаний із інтенсивними випарами відпочивальницького поту й одеколону «Красная гвоздика», яким у той час масово намагалися врятуватися від укусів комарів. Пам’ятаю, як щоразу при виході з кінотеатру зграя комарів злітала з трави, схожа на хмарку пилу, і розчинялася у натовпі та інтенсивних пахощах «Красної гвоздики». Не знаю, як цей запах діяв на комарів, але мені від нього завжди паморочилася голова й крутило в носі. Тому я відмовлялася поливати себе цим одеколоном і чомусь завжди виявлялася найменш покусаною.

Я зовсім не пам’ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише усвідомлення факту, що мені було п’ять чи, наприклад, шість, нічого не вирішує. Бракує емоцій, які прив’язували б певні спогади тієї відпустки до певного віку. Усі ці спогади існують окремо. Перший молочний зуб у мене випав у п’ять, але я не знаю, чи було це до, чи вже після тієї відпустки. І саме тому мій тодішній вік, навіть якщо я вирахую і запам’ятаю його, нічого для мене не означатиме. Зате я дуже добре пригадую це відчуття якоїсь майже нелегальної втіхи, розділеної на двох, коли я доїдала заборонену перед вечерею другу порцію солодкої вати, а якщо не встигала, ми з мамою робили зайве коло вздовж загорожі кемпінгу і грали в слова — кенгуру-усміх-хатинка-айстри, і я спеціально розтягувала задоволення, бо мені вже не хотілося вати, хотілося якнайдовше побути з мамою у цьому розслабленому відпочинковому ритмі, коли ніщо не відволікає її від спілкування зі мною, коли я не мушу поспішати разом із нею на трамвайну зупинку, аби зіграти ще раз у слова, а потім мама поїде на роботу, а я повернуся додому, до бабці, і потягнуться нескінченні пообідні години, заповнені перечитуванням уголос книг, які я давно знаю напам’ять, чаєм з аґрусовим варенням, грінками з цинамоном.

Окрім того я мало що пригадую з тієї відпустки, хіба що розпечений пісок на пляжі, який висихає на мокрих ногах і приємно лоскоче відпадаючи. Довгий шлях до прохолодної води. Біля берега було плитко, ледь по кісточки, і вода швидко нагрівалася. Аби змити з себе цю ліниву спеку, треба було довго-довго іти від берега, і я щоразу бігла за мамою, коли вона вирішувала піти скупатися й відкласти читання журналу, аби ще разок зіграти в слова. А потім я чекала на неї на мілині, де було вже по коліна, але далеко від берега, мама поверталася після купання, і ми знову грали, повертаючись на свої розкладені на піску простирадла.