Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Серия: Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Переважна більшість поезій та поем, надрукованих у цьому томі, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі так звані захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно оправлені М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в нашому літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається й інший, дуже цінний рукописний збірник — «Більша книжка», що являє собою начисто переписані твори поета.
Обидва ці збірники Шевченкових автографів Видавництво АН УРСР 1963 р. опублікувало фототипічним способом.
Збереглися й автографи окремих поезій, написаних у 1847–1861 рр.
Ніже єдиний католик,
Всі полягли, мов поросята
В багні смердячому. А ми,
Упоравшись, пішли шукати
Нової хати і найшли
Зелену хату і кімнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата.
Було де в хаті погуляти
І одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сем’я моя щодень росла
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча, кров лилась,
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердія і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотілося мені?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п'яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списі
Спряжеш дитину на огні
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ —
Всього, всього тойді бувало,
І все докучило мені…
Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом…
Вже на світ займалось,
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі…
0 боже мій милий!
Який дивний ти. Я плакав,
До полудня плакав.
Та так мені любо стало:
І малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився…
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись
Та суда, суда людського
У людей просити».
[Перша половина 1848,
Орська кріпость]
Ой гляну я, подивлюся…
Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть бог милосердий
Хоч на старість волі.
Пішов би я в Україну,
Пішов би додому,
Там би мене привітали,
Зраділи б старому,
Там би я спочив хоч мало,
Молившися богу,
Там би я… Та шкода й гадки,
Не буде нічого.
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люде добрі,
А то одурію.
[Перша половина 1848,
Орська кріпость]
У бога за дверми лежала сокира…
У бога за дверми лежала сокира
(А бог тойді з Петром ходив
По світу та дива творив).
А кайзак на хирю [43]
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг по дрова
В зелену діброву;
Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі дереві
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться, а з Яру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу[44]
Кипіла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало.
І мерк за димом божий світ.
.
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був або село —
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось;
Тілько одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур'ян колючий та будяк,
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до бога заговорить,
Верблюд заплаче, і кайзак
Понурить голову, і гляне
На степ і на Кара-бутак.
Сингич-агач [45] кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині…
Одним єдине при долині
В степу край дороги,
Стоїть дерево високе,
Покинуте богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.
[Перша половина 1848,
по дорозі в Оренбурга до Раїма]
Та не дай, господи, нікому…
Та не дай, господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.
Ой піду я степом-лугом
Та розважу свою тугу.
«Не йди, — кажуть, — з ції хати
Не пускають погуляти».
[Друга половина 1848,
Кос-Арал]
ЦАРІ [46]
Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій божий глас
До оди пишно чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих…
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.
Не видно нікого в Ієрусалимі.
Врата на запорі, неначе чума
В Давидовім граді, господом хранимім,
Засіла на стогнах[47]. Ні, чуми нема;
А гірша лихая та люта година
Покрила Ізраїль: царева война!
Цареві князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі ківот [48],
У поле вийшли, худосилі,
У полі бились, сиротили
Маленьких діточок своїх.
А в городі младії вдови
В своїх світлицях, чорноброві,
Запершись, плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя,
Кленуть Давида сподаря [49].
А він собі, узявшись в боки,
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі похожає.
Та мов котюга позирає
На сало, на зелений сад
Сусіди Гурія. А в саді,
43
Кайзак на хирю — казах на біду собі. За часів Шевченка казахів називали киргиз-кайсаками, киргиз-кайзаками.
44
Тингиз (казах.) — море.
Арал — «Аральське море». — Прим. Шевченка.
45
Кара-бутак — «невеличка річка». — Прим. Шевченка.
Сингич-агач — «одно дерево». — Прим. Шевченка.
46
В рукопису назви немає. Назва ця редакційна і тут подається
за традицією.
47
Стогна (церк. — слов.) — майдан, широка міська вулиця.
48
Ківот (церк. — слов.) — скринька для ікон; тут — кедрова скринька, в якій переховували релігійні цінності, святощі.
49
Давид — цар Ізраїлю з 1055-го по 1015 р. до н. е., Єрусалим зробив столицею Ізраїльського царства. Внаслідок переможних війн з сірійцями, філістимлянами, маовитянами тощо його держава значно зміцніла. Давидові приписують поетичний дар, що виявився у складанні релігійних пісень, так званих псалмів.
Сподар — господар.