Помилка [uk]

– Привіт, – сказала Кіра стримано. Було помітно, що вона досі таїть на Вероніку образу.

– Привіт, – відповіла Вероніка.

– Розмова є.

– Я слухаю, – сказала Вероніка, помахуючи кийком. Кіра йшла поруч.

– Ти мене незаслужено образила, – почала Кіра.

– Прийшла мені мораль читати? Ой, Кіро, відвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зі зла.

– Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратівливий тон, сказала Кіра. – Я знаю, що ти зустрічаєшся з тим Захаром.

– Звідки ти знаєш? Плітки збирала?

– Усі знають, не одна я.

– Ну то й що з того? Заздриш?

– Було б чому. Я хотіла тобі сказати, що він зраджує тобі із Сонею Ігнатенко.

– З ким?! Із Сонею? А ти впевнена, що з нею? Тобто я хотіла запитати, що ти напевно це знаєш?

– Моя мати працює в Захара разом із Сонею. Вона не стала б брехати, якби не бачила все на власні очі.

– А може, вони по роботі спілкуються? – невпевнено запитала Вероніка.

– Якби ж то! В обідню перерву так у його кімнаті спілкуються, аж рипіння дивана гучніше від машин!

– Я повинна сама переконатися в тому, що ти мені сказала, – слабким голосом промовила Вероніка.

– Дивись сама, але скажу тобі, як подрузі, не пара він тобі. Кинь його, поки життя тобі не зіпсував.

– Дякую за пораду. Як-небудь сама розберуся.

– Виходь увечері, полялякаємо, – запропонувала Кіра.

– Не обіцяю, але постараюся, – уже дружньо відповіла Вероніка і всміхнулася подрузі кутиками губ.

Вероніка сходила до крамниці по хліб. Звичайно, вона могла б сьогодні й не йти, адже вдома ще було півбуханця, але треба було переконатися, чи справді на Люсьці штани, виготовлені на Захаровій швальні. Пихата блондинка Люся з яскраво нафарбованими губами вихляла задом, який обтягували джинси. «Точно такі, як у мене», – відзначила Вероніка. Вона забрала з прилавка хліб і швидко вийшла з магазину.

Те, що на Люсі були такі самі джинси, ще нічого не значило. На фабриці джинсовий одяг міг купити хто завгодно. Якщо Захар зраджує з Люською, то до чого тут Соня? Вигадки, звичайні сільські плітки. Він не може ні з ким зустрічатися, він любить її одну. Завтра ввечері вони зустрінуться, і вона запитає його самого. Упевнена, що він зустрічається тільки з нею. Захар хороший, він не може брехати. І навіщо йому хтось, якщо їм так добре вдвох? Не може людина так прикидатися, не може – і все!

Вероніка майже заспокоїла себе, коли мати їй сказала:

– Увечері ти нікуди не підеш.

Це було сказано голосом, який не припускав заперечень. Вероніка сьогодні нікуди йти не збиралася, та й сперечатися з матір’ю не хотілося.

– Добре, – сказала вона й пішла на город.

Увечері Вероніка не вийшла до Кіри, щоб не сердити матір. Дівчина бачила, як мати зачинила вхідні двері і ключ забрала із собою. Вероніці не спалося. У голову лізли всякі думки. Вона то беззастережно вірила Захару, то сумніви починали хробаком точити душу. І раптом її осяяла думка. Сьогодні в них немає побачення. А що, як піти перевірити, чи на місці його «мерседес»? Двері замкнені, але навстіж відчинене вікно.