Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Ти здурів? — спитав Ебен. — Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори — усе! Куди ми тоді повернемося?
— А якщо Вовки кинуться слідом за нами? — додав Хорхе Естрада. — Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!
Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду — стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».
— Крім того, — підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, — вони ніколи не забирають усіх дітей. — Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.
Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.
— А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! — Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.
— Я не кажу: нічого страшного, — відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. — Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…
— Ага, а твій син Джордж — великий пустоголовий бовдур, — втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. — Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.
— Але ж…
— Я знаю, — сказав Слайтмен. — Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. — Він помовчав. — Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.
Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.
— Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? — сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. — Ми не вбиватимемо наших дітей, — сказав він, звертаючись до манні. — Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей, їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.
— Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене в самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. — Серед чоловіків розлігся гомін згоди. — А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.
З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!
Підвівся Вейн Оверголсер — найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.
— Послухайте, що я вам скажу.
— Слухаємо, сей, — забурмотіли чоловіки.
— Я скажу вам, що ми маємо робити, — мовив він, обводячи всіх поглядом. — Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? — Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.
— Не кепкуй з моєї рушниці, синку, — попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.
— Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав Оверголсер, роззираючись. — Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.
Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.
— Двадцять три чи двадцять чотири роки — не має значення, — сказав він, коли гамір вщух. — Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти — як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.