У Києві в 1940 році

Мої справи починались так, що згідно з умовою я приходила на означену годину і не заставала ще К-а. Тоді я сідала поблизу вікна й дивилася, нудьгуючи, на безнадійні картини, що їх показувало брудне вікно. Часом я відвертала очі й дивилася на неменше невідрадну картину в бюрі. Очевидно Надєжда Міхайловна, як жінка, притягала мою найбільшу увагу. Вона була худа, бльондинка, з коротко підстриженим, закучерявленим волосям, середнього зросту. Бліде обличчя всміхалось часом чимось подібним до посмішки, на губах залишки фарби, нігті, як у всіх, брудні, наляковані червоно. Якийсь виповзлий светерок, дуже дбайливо вицируваний в різних місцях по можливости відповідними нитками, як і гранатова спідничка, що неймовірно світилася, витерта за довгі роки на стільцях бюр, зраджували цілу тяжку до розв’язання проблему одягу в СРСР. Виходжені півчеревики, що давно забули свою молодість, доповнювали одяг цієї дівчини. З ранку до вечора вона сиділа мовчки, як і інші зрештою зігнувши спину над своїми «бумагами». До цієї дівчини я мала повну співчуття симпатію. За цілий день нудної праці вона не могла собі купити нового одягу.

В отих старих, почорнілих мурах, в оцій високій установі було таких Надєжд багато. Всі вони, товсті чи худі, гнули спину над паперами й мали перкалеві суконки, (дарма що були великі морози), висірілі светерки й витерті спіднички… Декілька тільки в оточенні Наркома мало сатинові хвартухи. Коли взяли великі морози і в бюрах стало дуже зимно, сиділи вони в пальтах, висірілих мішанках бавовнянки з вовною, або й самих бавовняних. Кому було зимно в ноги, вбирав ще калоші…

На коридорах панував сморід з клозетів, що були в жахливому непорядку. З своїми хворобами й щоденним життям, сиділи ті жінки більшу частину дня похилені над паперами. Нагадувались новелі російських письменників, що в отих «Надєжд Міхайловних» вишукували проблеми, романи й видобували з-під поторганих светерків клапті їхнього життя…

Все таки боляче було дивитись так на Надєжду Михайловну, важкі й нудні були години чекання, а холод разом з брудом і смородом творили одну вагу оцих сірих буднів серед праці, — якій інколи немає й глузду, вже не кажучи про якісь ідеали. Ідеалом був тут хліб. Якже ж він виглядав у тих Надєжд?

До години одинадцятої я найчастійше не могла діждатися ще мого референта. О тій приблизно порі більшість службовців виходила до буфету на третьому поверсі, щоб поснідати. Вони виходили до праці без снідання. Відповідь «вдома ніколи». З рівною правдою можна було додати «і нічого». В буфеті був свій лад: купували бльочки, сідали при маленькому покритому брудним полотенцем столику, клали перед себе бльочок і ждали. Ждати можна було доволі довго — тим ніхто не хвилювався. Все таки в кінці підходила офіціянтка, брала бльочок і за деякий час приносила склянку молока й кусок хліба, якийсь «суп» з куском хліба, чи якийсь кусок мя’са. Над усім панував запах «сєльодки», випари з кухні й почування тісноти й недостачі…